П’ятецька Вероніка, 11 клас, Спеціалізована школа №131 м.Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яворська Лариса Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій дядько Роман народився і виріс в Обухові - маленькому затишному містечку на Київщині, де вулиці наче пам'ятають кожного мешканця. Знала я його ще з дитинства. Він допомагав мамі наглядати за мною, коли ми приїжджали в село до бабусі та дідуся.

Він був людиною честі та незламної волі: мужній, гідний, справедливий. Приклад для мене та молодшого братика.

Свою боротьбу за волю Роман розпочав школярем ще взимку 2014 року під час Революції гідності.  Можливо, хтось скаже, що в такому віці ще зарано говорити про велику відповідальність чи серйозні життєві цілі. Але не для Романа. Ще з підліткового віку він твердо знав, ким хоче бути і до чого прагне - захищати свою країну, свій народ, свою родину.

Роман зростав у звичайній сім’ї. Мама працювала кухаркою, готувала їжу для маленьких дітей, а тато був водієм вантажівки. Майбутній воїн був дуже непосидючою дитиною, займався спортом. Частенько в підлітковому віці потрапляв в небезпечні ситуації, але завжди самостійно з них виходив.

Коли він грався на подвір’ї, у нього завжди знаходився якийсь старий деревʼяний пістолет, з яким він "охороняв" друзів від уявних ворогів. Про це розповідала його мати.

У ті часи ніхто не сприймав це серйозно, але в його дитячих очах горів справжній вогонь. Він ніколи не був байдужим до чужої біди, завжди був готовий прийти на допомогу, навіть якщо для цього потрібно було пожертвувати власним комфортом або часом. Щоб захистити найкращого друга від однокласників, які цькували хлопця через зовнішність, Роман почав займатись боксом. Про це розповів мені той самий друг на похороні дядька.

Після закінчення школи Роман не збирався ставати студентом. На той час уже була війна. І він знав, яким  шляхом піде далі.  

У кінці червня 2014 року йому виповнилося 18, і вже через два дні він здобував знання та навички воїна в навчальному  центрі. Через кілька місяців Роман розпочав свій  шлях захисника на Донеччині. Після поранення 2016 року був демобілізований і повернувся додому. Здобув фах автослюсаря, але не зміг адаптуватись до мирного життя. Серцем та думками він був поруч з побратимами.

Тож в перші дні повномасштабного вторгнення без роздумів та вагань повернувся до своїх побратимів і в складі 59 бригади стояв на передових позиціях в Миколаївській області. Далі - звільняв Херсон.

А потім повернувся майже на ті самі позиції на Донецькому напрямку, де й починав свій військовий шлях у 2014 році. Там захисник і загинув від уламка танкового снаряда. Він пішов на ризиковане завдання, як завжди, з повною відданістю і впевненістю в правильності своїх дій. Йому було лише 26… Роман брав участь у багатьох військових операціях, був справжнім патріотом, мужнім воїном. Він завжди допомагав своїм побратимам, підтримував їх і ніколи не боявся взяти на себе відповідальність. Звичайно, рідні, друзі та знайомі хвилювалися за нього, але він казав, що знаходиться на своєму місці серед тих, хто готовий віддати своє життя за свободу та незалежність України, за волю майбутніх поколінь.

Загибель Романа стала великим ударом для нашої родини. Той вечір, коли я дізналась про його загибель, я запамʼятала на все життя.

Він був не просто дядьком  - він був другом, прикладом і справжнім героєм. Пройшло майже два роки з того жахливого й дуже страшного дня, а я ще й досі не можу оговтатися й усвідомити, що його більше немає з нами. Я знаю, що він виконав свій обовʼязок до кінця. Віддав життя за своїх рідних, за мене, за мого брата, за нашу землю, за світле майбутнє в рідній вільній країні. Памʼять про Романа живе в моєму серці. Я завжди буду вдячна йому за все, що він зробив для мене і для країни. Його життя, хоч і коротке, стало символом честі, відданості й любові до Батьківщини. Він показав мені, що значить бути вільною людиною,  патріотом, який не зраджує своїм принципам і готовий пожертвувати собою заради інших.

Для мене Роман назавжди залишиться зразком мужності й самопожертви. Його приклад надихає мене ставати кращою, допомагати іншим і памʼятати, що ми живемо на своїй землі завдяки таким, як він.

Його мрія дитинства здійснилася: він став воїном, справжнім захисником, героєм. Хоча життя обірвалось надто рано, він залишив після себе слід, який ніколи не зникне. Герої не вмирають! Вони живуть у памʼяті й серцях тих, хто їх любив і продовжує любити. Ми повинні памʼятати подвиг кожного героя і продовжувати справу, за яку вони віддали життя - боротися за волю, свободу і незалежність України.

Слава Україні і слава її Героям! Роман - не просто Герой, він був і залишається частинкою сімʼї, таким рідним і таким недосяжним. І наш обов'язок - пам'ятати про нього й передавати його історію наступним поколінням.