Мій чоловік працював в Метінвесті, я була управдомом і лаборантом на метеостанції.

У перший день війни мені подзвонив сват і розказав про вторгнення росіян. 25 лютого вночі ми виїхали з Маріуполя, за що досі дякуємо Богу.

Від друзів, які залишилися в Маріуполі, ми дізнались, як людей ховали в мороз. Їхні тіла закладали камінням, щоб собаки не розтягли. А вже потім перезахоронювали.

Ніхто не думав, що таке станеться. Коли дзвонила знайомим у перші дні війни, вони називали мене панікером.

Людей після пережитого я оцінюю по-іншому. Бо ж тихі і непримітні могли готувати їжу для інших, допомагали.

Хочеться додому, але таке відчуття, що окупанти так просто місто назад не віддадуть. Нам дуже не вистачає нашої хати і моря.