Готв'янська Марія

9 клас, Буцький ліцей Буцької селищної ради Черкаської області

Вчителька, яка надихнула на написання – Варич Віра Дмитрівна

Війна. Моя історія

Двадцять четверте лютого - це дата, після якої життя розділилося до та після. Напередодні був звичайний день: тато працював у дворі, мама няньчилася з молодшою сестрою, брат поїхав до Києва у своїх справах, а я - до школи. Усе, як завжди. На той момент нам із братом було по 12 та 15 років, меншій сестрі - всього 3 рочки. Після уроків ми з друзями трохи погуляли в парку, і тоді я й гадки не мала, що наступний день принесе горе, розпач, страх, і нам доведеться залишити усе, що створювало затишок, комфорт, упевненість, захищеність зрештою.

Тато ще вдень поїхав до Запоріжжя з приводу документів на дім, який ми нещодавно придбали на Черкащині. Брат був у Києві в родичів і мав повернутися через кілька днів. Тож вдома залишились тільки мама, я і молодша сестричка. Ми спокійно лягли спати. Приблизно о четвертій я відчула сильний поштовх. Раптом вибух, ще… У моїх вухах шалено почало гупати серцебиття, а в голові роїлися думки, які відчайдушно намагалася прогнати геть. Ні, цього не може бути, це просто якась аварія, врешті все, що завгодно, тільки не…І раптом зловила себе на думці, що усі мої версії відпали, а одна, яку я відчайдушно відганяла і навіть боялася «проговорити в думках», підступно затаїлася і вичікувала, коли зможе вирватися назовні. Вона перемогла, і я піддалася їй: невже війна? Ні! Не зараз, ніколи…Боже, що ж буде?!

Штукатурка на стелі почала сипатися на мене. Зіскочила з ліжка і мерщій до мами, яка мчалася назустріч. Ми налякано подивилися одна на одну, в очах відчай, безпорадність і жах.

Якусь хвилину-дві безмовно сиділи в кутку, і не могли зібратися з думками, а потім одночасно кинулися в кімнату, де солодко спала моя сестричка і нічого навіть не почула. Залишатися вдома було небезпечно. Насилу додзвонилися до батька. Мама напрочуд швидко оговталася (слабкою бути не мала права), сказала одягнутися та зібрати рюкзак. Я не могла змиритися з думкою, що нам доведеться усе залишити. Ми лише кілька років тому закінчили будувати дім біля Глевахи. До цього мешкали у Києві. Тож спочатку облаштували невеличку лазню, щоб було де жити, поки тривають роботи. Ми були щасливі, саджали фруктові дерева, квіти, шліфували кожну дощечку для майбутнього дому, проводили воду, будували пічки, майстрували меблі... А скільки планів! Але, на жаль, один день усе змінив.

Вибухи час від часу давали про себе знати. Мене трохи нудило, і весь час було холодно, мабуть, через стрес. Тато приїхав після восьмої години ранку, згодом - і брат. Ми почали збирати речі, похапцем згрібати й пакувати у коробки все найнеобхідніше. Вирішено: їдемо на Черкащину. Добре, що до цього встигли хоча б трохи полагодити будинок й відремонтувати пічки. Деякий час жили в нашого друга. Коли змайстрували перше ліжко, перебралися у новий дім.

Спочатку в нас не було води, туалету, душу, меблів, лише світло та тепло.

Спали вп’ятьох в одній кімнаті на одному ліжку, всього нас жило дев’ятеро.

Питну воду ми з братом носили з криниці, а технічну - з річки. Мили руки, голову та посуд у мисках. Табуретка слугувала столом, харчувалися в основному кашею. Ніхто не вередував, навіть сестричка поводилася по-дорослому.

Ми всі дуже сумували за довоєнним життям. Рятувала робота: ремонтували дім і впорядковували двір. Нарешті у кожного з’явилася своя кімната та ліжко. Але спокою не було, на руках відчувався тремор під час повітряної тривоги, випадало волосся, були проблеми зі сном…

Сумую за минулим життям. Так, у мене з’явилися нові друзі, домівка, а головне: бажання грати на бандурі ( до війни навчалася в музичній школі). Ніколи не думала, що до війни можна якось адаптуватися. Та життя наше не буде таким, як колись. Війна внесла свої корективи… Мусимо бути сильними, незламними, як наш весь народ, дати відсіч ворогу й обов’язково перемогти!