Кошман Кароліна, учениця української ЗОШ І-ІІІ ступенів №12
День, коли почалася війна. Як я його пам’ятаю?
В той день я перебувала у лікарні після того, як мене збило авто. Був початок місяця. Весна вступала у свої права. Сонце грало веселим промінням, лунав пташиний спів. На душі було тепло і затишно. Хочу зазначити, що лікування проходило в Донецькій травматології, де працювала моя ненька та тітка.
У той день мати перший раз не прийшла мене провідати. Я й не знала, що думати. У лікарні було неспокійно. Лікарі були зосереджені. Якась страшна тиша і неспокій оповили будівлю. Над лікарнею час від часу пролітали вертольоти. Було чутно постріли.
Мати постійно працювала, бо було багато поранених. Я була налякана. А що може ще відчувати дитина? Згодом мене виписали, я поспіхом покинула лікарню. Прибувши додому, я дізналася, що травматологію обстріляли.
А вдома – метушня. Бабуся зробила припаси: сіль, свічки, сірники, різні крупи, консерви. У підвалі мого будинку облаштували бомбосховище. Все це було ніби у страшному сні.
Я, хоча і була мала, а відчувала що сталося щось невиправне. А ще через місяць у місто перестала поступати питна вода. Оце я пам’ятаю дуже добре! А ви можете собі уявити життя без води.
Зараз, коли це пригадуєш, то думаєш: як все це ми пережили? Але дитинство на те й дитинство, щоб бути щасливими. Тому всі проблеми лягли на плечі батьків та рідних. А ми, діти, зачувши рокіт канонад, бігли до бомбосховища.
Ще пам’ятаю, що у коридорі завжди стояла сумка з речами та документами. Її ненька називала «тривожною».
Вже минуло сім років, я стала дорослою. Вже вчуся в одинадцятому класі, а війна все продовжується. Мій брат пішов захищати нашу Батьківщину, став добровольцем.
І кожен день в голові крутиться думка: «Коли закінчиться війна? Коли я побачу місто мільйона троянд?»
Як хочеться миру, чистого неба, почути тишу, пройтися широкими вулицями Донецька, побачити рідних та друзів, які залишилися там, в іншому житті! Я хочу миру!!!
