Комкіна Анастасія, учениця Білокузьминівського ліцею, Донецька область, с.Білокузьминівка

Чому мир на Землі такий швидкоплинний? Чому війна завжди повертається, як наполегливий кровожерливий звір,щоб завершити свою трапезу? Її голод ненаситний, а вбити її неможливо, бо вбивство ї є війна. Вона буде завжди, допоки не переможе жалюгідні людські зусилля людства зберегти мир...

Пройшло вже 7 років з початку Революції гідності. З того моменту, коли в Києві розгорнулася модель Запорозької Січі, звичайні люди спільно виступили заради свободи і незалежності. На той момент мені було тільки 9 років. Тоді вперше по телевізору побачила, що мирне населення, яке вийшло на демонстрацію, підлягало фізичному насиллю. Чесно кажучи, спочатку я подумала, що це якийсь фільм, тому навіть не звернула уваги. Тоді не розуміла, як мені пощастило, що силові протистояння в Києві бачила лише на екрані...

Через декілька місяців почали лунати постріли гармат і гул літаків- винищувачів в Донецькій області. Саме тоді, тремтячи від страху, усвідомила - мирне життя закінчилося! Але сподівалася, що війна швидко закінчиться. На жаль, одного дня мої надії зникли...

Був звичайний ранок буднього дня, збиралася до школи. І ось вже йду по давно знайомій стежці, повторюю вірш, який задала вчителька... Аж раптом! Відчула, що здригнулася земля. То пролунав перший в моєму житті вибух бомби. Одразу знялася хмара, схожа на вихор степової куряви. А по тілу прогуркотіла вибухова хвиля і далі понеслася селом. Мені стало моторошно. Я не могла дихати. Здавалося, ніби мені защемили грудину, немов позбавили кисню. Відчуття незворотності. А в голові лунають думки: “Це все нереально. Я божеволію.” Однак за хвилину змогла опанувати шалену тривогу. Внутрішній інстинкт повертав мене додому, до батьків. Ноги невпинно неслися, а вуста шепотіли молитву. Просила у Бога лише одного - щоб вибух не повторився. Серце цокотіло в грудях так сильно, як ніби мене викинули в невагомість. Живіше заграли м’язи, а жили налилися кров’ю. Моє тіло з останніх сил продовжувало рух...Слава Богу! Перед очима рідна домівка і налякані вибухом батьки, які вибігли мені назустріч.

І ось я вдома. Тихо... Але в голові шумить. Моє знесилене серце все ще продовжує шалено битися в грудях. Хочеться сховатися від самої себе, від своїх емоцій і переживань. Батьки намагаються заспокоїти, привести мене до тями, але я нічого не чую, не розумію...Мене вкладають спати. Провалююся в глибокий сон, ні про що не думаючи...

Не пам’ятаю , як довго спала. Пригадую лиш те, що прокинулася від печіння очей . Було важко підвестися з ліжка, бо я була повністю виснажена- і морально, і фізично. Важко пересуваючи ноги, змогла підійти до дзеркала. Зі страхом подивилася...Недарма відчувала , що зі мною щось не так. Що з моїми очами? Повіки набрякли і почервоніли, очі було важко тримати відкритими. Гучний тривожний крик вирвався із грудей. Налякані батьки спочатку не могли зрозуміти, що зі мною коїться. Лише після того, як мати ретельно оглянула мої очі, сказала, що у мене кон’юнктивіт. Сімейний лікар запевнив, що хвороба почалася на фоні пережитого стресу. Саме в той день війна почалася особисто для мене. Тоді стала страшенно боятися війни, вибухів, кровопролиття і руїн...

Зараз мені 16. Я- майже сформована особистість, свідома громадянка своєї країни. Чи щось змінилося за ці 7 років? Звісно! Я більше не боюся війни! Бо це конфлікт між правом і справедливістю, де право не має стояти проти справедливості! Вірю, що Україна зможе перемогти ворогів, головне- не здаватися! Як казав Тарас Шевченко: “Борітеся - поборете!”

Тепер свідомо можу відповісти на питання: ”Що для мене мир?” Це час, коли молоде покоління не знає, що таке війна. Коли молоді юнаки не гинуть від ворожої руки. Коли жінки не плачуть за загиблими синами і чоловіками. Коли країна не палає у вогні, а розцвітає. Мир - найважливіша складова щасливого життя.

І виростають покоління,

котрі не чули тишини.

Ліна Костенко