Через постійні вибухи Вікторія і її рідні не могли вийти з підвалу будинку. Але це укриття виявилось ненадійним.

Ми були вдома на п’ятому поверсі. Десь о п’ятій ранку подзвонив мій тато і розказав, що відбувається. Я сказала, що нічого не чую, начебто все нормально. І під час цієї розмови стався приліт. Пролунав вибух. Я дитину винесла відразу зі спальні в коридор. Розбудила чоловіка, і ми почали швидко збиратися. 

Почитали новини і поїхали до мами чоловіка у приватний будинок на околицю міста. Ми там були до початку березня. Їздили по магазинах і все купували, щоб перечекати. Нам здавалось, що це ненадовго, і скоро все закінчиться. Ми наповнили морозильні камери, холодильники, і всі разом були в приватному будинку. А вибухи все наближалися. Потім уже на околицях міста з іншої сторони почалися бої. 

Все ближче вибухало, але все пролітало над головою. А ближче до нашого від’їзду вже почалися вуличні бої на нашій вулиці. 

Ми з дитиною стали спускатися в підвал. Прилітало прямо біля двору, потім у будинок прилетіло і склало будинок. Дах, вікна вилетіли. Ми були декілька днів у підвалі. Хотіли виїхати, але ввечері була комендантська година, а вдень, коли можна було пересуватись містом, постійно були вибухи та автоматні черги, і ми не могли вийти з підвалу. 

Вразила ситуація, коли син був на руках у чоловіка і попросився до мене. Тільки я взяла його до себе, як буквально через хвилину прилетів снаряд, посипалась стеля, розбила чоловікові голову і дуже сильно пошкодила руки. А мене просто вдарило по руці. Виходить, що малий завдяки тому, що перейшов до мене на руки, уцілів, а так би весь той бетон посипався йому на голову.

В останній день, коли ми залишалися в тому будинку, ми сиділи в підвалі, і прилетів снаряд прямо у витяжку нашого підвалу. Осипалася стеля чоловікові на голову, на руки. Це був останній день, як ми там залишалися. Зранку було тихо, і ми все, що встигли схопити, покидали в машину і виїхали в центр міста до друзів. Переночували там, а потім колоною виїхали в бік вільної України. 

Ми спочатку в Краматорську переночували, а потім у Дніпрі. Зрештою до Корсуня-Шевченківського доїхали і тут живемо вже два роки. Вразили люди, які допомагали, коли ми виїжджали, наші друзі, які нас приютили. Вони теж були в Рубіжному, але в них будинок був цілий. 

У них троє діток, а вони з трьох яблук, які в них залишались, відали одне в дорогу моєму синові. 

Вразили люди, які в Краматорську нас приютили. Там багато людей було в приватному будинку. Усі, хто виїжджав, там зупинялися, ночували і їхали далі. З людей не брали гроші за те, щоб вони переночували. Потім у Дніпрі один хлопець, якого ми не знаємо, знайомий нашого знайомого, заплатив за те, що ми переночували в готелі, щоб витримати дорогу. Вразили люди, які постійно допомагали. Ми сюди приїхали – і теж було багато допомоги. Хтось продукти ніс, хтось просто підтримку пропонував. Найбільше вразило саме це.

Хтось каже, що війна закінчиться завтра, а інший – що через двадцять років. Треба просто жити. 

Зараз я мрію, щоб моя дитина жила в мирному світі. Щоб ми і дитина могли розвиватись і жити. Щоб не хвилюватися, що життя може обірватися будь-якої миті. Хочеться мати можливість щось робити для себе, для інших, і не хвилюватися за своє життя, не перейматися, що знову все можеш втратити. Хочеться просто спокійного життя.