Ми живемо у Краматорську. Коли їдеш по місту і бачиш руйнування, це страшно. Трагедія на вокзалі: вбиті люди, діти – це жахливо для всієї країни, для всього світу.

24 лютого почули вибухи, потім увімкнули телевізор і побачили, що російські війська вторглися на нашу територію. Всі були в шоці, ніхто цього не міг передбачити. Думали, що це ігри, але виявилось, що ніякі не ігри. Постійно відчуваємо страх невідомості.

Магазини були всі зачинені, продукти неможливо було придбати. Потім дещо повідчинялося. Транспорт не ходив, у місто неможливо було виїхати. Мобільний зв'язок був поганий. Морально дуже важко. Донька змушена була виїхати із онучкою.

Найстрашніша подія для мене була, коли діти виїжджали. Вони вирушали у невідомість. Я переймалася: чи доїдуть, чи не доїдуть. Вони кликали мене з собою, але я відмовилась. Мені краще вдома.

Від вибухів у нас тріснула стеля, шибки дзвенять, ліжко підстрибує.

Приємно коли не стріляють хоч день-два, коли видають гуманітарну допомогу.

Хочеться вірити, що війна закінчиться швидше. Але коли це буде – невідомо. Багато міст звільняють, це приємно. Найголовніше, щоб бойові дії швидше закінчилися, щоб усі міста відбудували, щоб економіка відновилась, щоб люди стали жити краще. Вірю у світле майбутнє.