«Від війни у моєї дитини почали сіпатися очі»

Інна й досі не може оговтатись від подій перших місяців війни. Через ворожу атаку вона втратила близьку людину, а її дитина нині лікується від нервових розладів. 

До 2014 року я жила у місті Золоте, та з початком там бойових дій виїхала у Сєвєродонецьк. Я добре пам’ятаю перший день повномасштабного вторгнення: я була вдома, прокинулася о п'ятій ранку, бо не могла спати. Ввімкнула телефон і побачила, як ця тварина розв’язує проти нас війну. У Сєвєродонецьку ми просиділи до 7 березня.

Тож ми поїхали в Золоте - там просиділи десь місяць. Їжа у нас була, але не було води, світла і зв’язку. На щастя, воду я набрала заздалегідь в усе, що можна було, бо знала, що може статися.

Ми і досі в шоці від того, що пережили у перші місяці війни. Я дитину возила у лікарню, бо у неї очі сіпалися.

У квітні ми зрозуміли, що треба евакуюватися з Золотого. За нами приїхав тато мого чоловіка. Він мене врятував, а пізніше сам загинув від ворожого снаряду. Але тоді саме він мене врятував! Він знав дорогу, яка не прострілювалась, тому під обстріли ми не потрапили. Він вивіз нас вдвох з дитиною.

Ще не доїжджаючи до Дніпра, ми вже знали, що житла там немає. Тож Дніпро ми проїхали,  до того ж, побоялися там залишатися. Так ми дісталися Кривого Рогу. Це чудове місто, люди хороші. Тут ми і живемо, хоча коректніше сказати – виживаємо. На щастя, я працюю там, де і працювала, дистанційно. 

Я б дуже хотіла, щоб війна скоріше закінчилась. Можливо, росіяни усвідомлять, що вони не стадо, почнуть думати і не тільки перестануть нас знищувати, але й себе врятують. От тоді, можливо, все закінчиться.

Мені дуже хотілося б повернутися в Луганську область, відновити свою роботу, жити в рідному місті – це моя мрія.