«Від вибуху хлопця розірвало на шматки»

Про життя в Маріуполі і страшні дні під обстрілами та бомбами, які нищили людей та будинки, розповідає Тамара, яка дивом вибралася звідти. На жаль, їй довелося залишити у місті пам’ятну для неї річ. 

Коли почалася війна, я була вдома в Маріуполі. Все життя була підприємцем, торгувала на ринку. В той день, 24 лютого, я, як і всі, поїхала на свою роботу. І все - моє спокійне життя закінчилося.

Всі сили ми витрачали на виживання, тому що нас постійно обстрілювали та бомбили. Яка з пережитих подій шокувала? Їх декілька. Перша - це коли снаряд влучив у будинок, розташований поруч з моїм, а в квартирі був молодий хлопець. Від вибуху його розірвало на шматки, його кінцівки вилетіли і застрягли на дереві поблизу моїх вікон. Вони висіли там довго: ми вже евакуювалися, а вони ще були там.

Друга подія, яка мене шокувала - це коли уламок снаряду пробив стіну в моїй квартирі, а у ванній кімнаті на той момент був мій син. Я не знаю, як він це все почув, але я тільки пам’ятаю, як він вистрибнув з ванної кімнати і почав кричати, що треба лягати на підлогу. У той момент уламки пробили наскрізь стіну у ванній, відірвало туалет, викинуло вибуховою хвилею раковину, все розтрощило, а в стіні в коридорі залишилась величезна діра.

У нас постійно був сильний холод, тому що опалення в нас не стало десь з 2-3 березня, а на вулиці була ще мінусова температура. Не було й води: спочатку ми збирали сніг і топили його, потім збирали дощову воду, також ходили багато кілометрів до річки, щоб набрати води. В нас не було їжі: добре, що в мене були хоч якісь запаси, але того не вистачило, тому ми з сином ходили на оптову базу і шукали їжу там. Бували такі дні, що за день я могла з’їсти лише пару цукерок - і все, бо більше нічого не було. 

В нас не було світла, неможливо було зарядити телефон, щоб зв’язатися з донькою і передати, що ми ще живі, і в нас все добре. В нас не було газу, тому доводилось готувати їжу на вулиці - на вогнищі.

Оскільки в нас не було опалення, скільки б ковдр ми не натягували, вони не допомагали, і я тоді дуже захворіла... Було важко, коли ти намагаєшся хоч трохи поспати, але від холоду просто не можеш цього зробити. 

Наприкінці березня ми змогли виїхати з міста, і зараз я проживаю поблизу моєї донечки. 

Коли ми їхали до донечки на Закарпаття, куди вона з сім'єю виїхала раніше, вона через знайомих людей домовилася про квартиру в центрі Львова. Там ми трошки відпочили, помилися й просто відчули, що ми ще люди. Нас забрали з залізничного вокзалу, відвезли і впустили в свою квартиру безкоштовно зовсім незнайомі нам люди.

Війна забрала в мене не тільки мирне життя, але і роботу. В один із днів від влучання снаряду спалахнув ринок, де я працювала - там згоріло все. Там було все моє життя і всі мої накопичення на нормальне існування в пенсійному віці, але тепер нічого не залишилось. Все згоріло. Зараз я знову працюю: донечка допомогла знайти роботу, бо я не хочу сидіти вдома і нудьгувати. Почати знов з нуля свій бізнес я не зможу. В мене є ще сили, але немає фінансової можливості. Втім, я не падаю духом: працюю двірником в дитсадочку, і поки мене це влаштовує.

Є одна річ, про яку я згадую – і мені стає дуже сумно. Коли ми евакуювалися, я везла всі наші речі на тачці. Цю тачку знайшов для мене мій чоловік для роботи на ринку. Він повністю її переробив для мене: замінив колеса, укріпив раму. І ось ми сідаємо в евакуаційний автобус, я втиснулась туди остання, а для тачки просто вже не було місця. Мені довелося залишити її там, де ми стояли дві години і чекали на автобуси, які довезли нас до Володарського, а далі - до Запоріжжя. Я згадую про цю тачку, і мені стає дуже сумно, тому що вона нагадувала мені про мого чоловіка, і на той момент це була єдина річ від нього...