"Мама згоріла, коли снаряд влучив у наш будинок"

Я народилась і виросла в Маріуполі. Потім вийшла заміж, і ми переїхали у Київ. Тут народились мої діти. Чоловік служив у міліції, пенсіонер МВС, майор у відставці. Пішов добровольцем у військо. Моєму сину 23 роки, він також пішов добровольцем 25 лютого. Вони тепер в армії. 

У перший день війни я щойно влаштувалась на нову роботу. Коли збиралась, підійшов чоловік і повідомив про те, що сталось. Син сказав: "Значить потрібно йти воювати" і пішов до військкомату. 25 лютого чоловік посадив у машину дочку, собаку, наших родичів і повіз їх у напрямку кордону. Я не стала виїжджати, залишилась у Києві. Шлях чоловіка туди й назад зайняв тиждень. Коли він повернувся, подався у військкомат і 9 березня пішов добровольцем у збройні сили. 

Я себе почувала дуже самотньо, не знала що відбувається з моїми батьками в Маріуполі, зв'язатися з кимось було нереально. Я не знала,за кого мені хвилюватися: за чоловіка, за сина, чи за батьків. Було дуже тривожно і нервово. 

Згодом знайшла волонтерів, намагалася домовитися з ними як вивезти батька. Це не відразу вийшло, зв'язок з ними переривався. Я сама виїжджала до Запоріжжя кілька разів щоб звідти забрати батька. Врешті через зовсім чужих людей вдалося вивезти тата з Маріуполя до Бердянська. Там він застряг, тому що з Василівки нікого не випускали. Випадково знайшла автобус, який довіз його до Запоріжжя. Це все було на нервах. 

Труднощі виникли з документами. Неможливо було встановити факт смерті мами. 

Я залишилась без роботи і без заробітку. Це мене гнітить. 

Війна закінчиться, коли ми повернемо всі наші землі, а це за один день не робиться. 

Я хочу, щоб усі мої були зі мною. Хочу, щоб мій чоловік і син повернулись додому.