Філіпчук Аліна, 11-б клас, Бориспільський ліцей імені Костянтина Могилка

Вчитель, що надихнув на написання — Юріна Людмила Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… У кожної нормальної людини, де б вона не перебувала, чим би не займалася, яку б віру не сповідувала, до якої б раси не належала, це слово викликає негативні емоції та асоціації. Одне, що можу сказати напевно, що війна — це головний осередок жорстокості та хаосу. Більше двох з половиною років як вона прийшла на мою рідну землю. Щодня втрачаємо й втрачаємо сотні життів, щоб зберегти своє, рідне, дороге, українське.

24 лютого 2022 року моє життя, як і долі інших українців, розділилося на "до" та "після". Здавалося, що це лише безглуздий жарт, який не має нічого спільного з реальністю. Проте, прокинувшись від вибухів, я зрозуміла, що це був не жарт. Те, що відбувалося, не було схоже ні на нічний кошмар, ні на страшний збіг обставин. На жаль, то була жорстока реальність, у яку не хотілося вірити.

Увесь день минув у тривозі. Перебуваючи вдома, я прислухалася до новин, які, ніби лавина, линули то з радіостанцій, то з телевізора. 

Серце сподівалося, що це лише якась помилка, зовсім скоро все закінчиться, проте здоровий глузд говорив: почалася насправді війна. Жахіття, які до цього могли ввижатися тільки в снах, відбувалися насправді. 

На щастя, моє місто не зазнавало активних бойових дій, тож із початку війни я перебувала вдома. Безумовно, було страшно. Кожен вибух, оголошення повітряної тривоги несвідомо викликали тремтіння, проте згодом це почало сприйматися як належне. Згадую, як із нетерпінням чекали вечірніх ефірів мера нашого міста Борисполя Володимира Борисенка. Вони дійсно заспокоювали й вселяли надію.

А далі постало питання: як навчатися в таких умовах? Звичайно, доводилося повертатися до вже знайомого дистанційного формату. Так закінчився восьмий навчальний рік, а от дев'ятий уже зустрів мене в рідних шкільних кабінетах. Коли я переступила поріг школи, одразу відчула атмосферу довоєнного часу. На душі стало тепло. Однак, увійшовши до класу, я зрозуміла, що "як раніше" вже не буде, адже дехто з однокласників поїхав, а хтось навпаки приєднався до нашої шкільної родини.

Нові однокласники приїхали до нас із інших областей і, звісно, ми їх радо зустріли. Тішило те, що нарешті ці люди зможуть відчути себе у відносній безпеці, бо історія кожного з них змушувала мимоволі пустити сльозу.

До нас приєдналися дівчата Софія та Надія, чиї міста були окуповані з початком повномасштабного вторгнення, і хлопець Матвій, його мама брала участь в обороні "Азовсталі", була звільнена з полону. Від усвідомлення пережитого цими людьми серце розбивалося на частини. Здавалося, що почати життя "з чистого аркуша" — непосильна задача, але вони, надзвичайно сильні духом особистості, довели зворотнє.

Війна стала не тільки на заваді мого повсякденного життя та комунікацій, а й позбавила можливості займатися тим, що любила чи не найбільше. Для мене, як для людини, яка професійно займалася спортом, це означало припинення тренувань на невизначений термін. Доводилося підтримувати форму в домашніх умовах. Проте, як тільки з'явилася можливість, я одразу побігла на стадіон. Тренування вже не були такими, як раніше.

Тривоги змушували виходити зі стадіону, а до спортивної школи нас зовсім не впускали. Однак поступово довелося звикнути і до таких умов, бо спорт посідав визначне місце в моєму житті.

Одна з найжахливіших і найстрашніших подій сталася під час чемпіонату України в Кропивницькому. Ворог завдав ракетного удару по місту, і на якусь хвилину здалося, що на ранок я не стану на бігову доріжку. На щастя, усе склалося добре, і мені вдалося показати гідний результат.

Повномасштабне вторгнення, безумовно, вплинуло на моє життя. Важко відчувати себе в безпеці, коли сьогодні не знаєш, що буде завтра. Тепер я щонайбільше мрію, щоб кожен, хто був вимушений виїхати, повернувся додому, щоб уся Україна почула заповітні слова: "Війна закінчилася. Ми перемогли!" Я щиро вірю, що завдяки нашим воїнам, єдності народу перемога з кожним днем стає ближчою, і зовсім скоро кожен українець зможе без страху дивитися в мирне безхмарне майбутнє.