Іванюк Олександра, учениця 10-Б класу Біленьківського ліцею «Лідер»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Кривульський Данило Сергійович

"Війна. Моя історія"

Це був четвер 24 лютого. Я цілу ніч не спала, бо вчила сонет із зарубіжної літератури. Приблизно о 6 ранку пішла до ванної кімнати вмиватися та чистити зуби. В мене був непоганий настрій. Як тільки я вийшла з ванної кімнати, то почула гучний звук. Від страху трохи присіла та закрила вуха. Після цього побігла до мами в кімнату, вона в цей час дивилася у вікно, намагаючись зрозуміти що то був за звук. Від страху я вже почала труситися і залізла на мамине ліжко. Мама мене заспокоїла: “Та чого ти? То просто літак низько пролетів.”. Вже через секунду після маминих слів подзвонив батько, мама взяла слухавку. Єдине що тато сказав: “Почалось”. Тоді всі зрозуміли, про що йде мова. За кілька днів до початку повномасштабної війни я часто чула про можливість нападу росіян, через що і часто думала про те, якою ця війна може бути. Проте реалії були набагато страшнішими.

Перший місяць війни кожен день ми сиділи біля телевізора майже увесь час, навіть їли біля нього, щоб не пропустити нічого важливого. Ми дуже сильно переймалися за тата, бо він військовий.

Впродовж місяця, кожен день, приблизно о 6-7 ранку пролітала низько ракета, через що я почала боятися ще більше гучних звуків, тепер це моя нова фобія. Кожен день ми чули вибухи з окупованої частини Запорізької області. Ми їх чули, бо з Дніпра ехом доносився звук. Кожен день, коли з’являлася важлива інформація стосовно безпеки людей, ми родиною намагалися поширити її серед своїх знайомих, друзів та інших родичів. Так пройшов майже місяць.

В перші дні я нічого не відчула: ні смутку, ні радості, адже не розуміла що буде далі.

Тоді я дещо згадала. Колись мій тато забирав мене з музичної школи, мені тоді було чи то 6, чи то 7 років. Батько тільки повернувся з АТО, ми пішки верталися додому, серед нас була тиша. Як раптом тато сказав:” «В мене був друг, але він загинув на війні, в нього є син, який тепер сирота». І після цього знову тиша… Це перше, що я згадала, як почалася війна. З кожним днем, все ставало страшніше, проте страх породив ненависть. Потім ти починаєш звикати та освоюватися, намагатися йти попри тривоги, вибухи та з дуже неприємними новинами.

Я зненавиділа все, що хоч якось стосується росії : музику, мову, культуру та людей. Проте, крім ненависті, ламався мій мозок (можливо це дуже грубо сказано). Я й досі маю проблеми зі сном, часто вночі розмовляю з собою або навіть можу чогось перелякатись та закричати. В перший рік повномасштабної війни частим було відчуття, що в тиші я чую вибухи, які знаходяться дуже далеко від мене, проте таке вже пройшло.

З першого місяця війни ми з родиною перейшли на українську мову. Я почала доводити свою позицію тим, хто не вірив в цінність всього українського.

З часом моя кількість друзів зменшилася до одного, серед однокласників в мене є тільки “колеги”, зате тепер знаю, хто є хто. Через рік після початку війни я почала помічати, що почалися звістки про смерті чоловіків з нашого села які віддали життя за нашу країну. Число загиблих було ще невеликим, але було відчуття, ніби нас стає в селі все менше і менше. Пам'ятаю, як подрузі було складно втратити рідного дядька. Тоді на душі ставало сумно, однак ми знаємо, що їх смерті не були марні. Я остаточно усвідомила цінність української культури, історії, а головне – мови.

Моя історія не така трагічна чи страшна, як в інших, проте я пишу це з надією, що наші історії будуть доказами страшних вчинків росії та що вони будуть плести нашу єдність, нашу стійкість, волю та міць, аби здолати ворога.