Проживши в окупації, родина Юлії виїхала на підконтрольну Україні територію. Повернення на батьківщину для них стало найемоційнішим моментом з початку війни. 

Ніколи з пам’яті не зітреться цей день. Ми міцно спали, а потім я прокинулася від нібито звуку грому. Але коли цей «звук грому» пролунав ще раз і затремтіли вікна – стало страшно. Швидко зайшла в інтернет і про все дізналася.

Наше містечко було окуповане майже з початку війни. В магазинах були порожні полиці, в аптеках теж нічого не було, ціни – захмарні. Вода була, але не було цукру, деяких круп, іноді не було зв'язку. Нам пощастило, що ми встигли закупити в перший день найнеобхідніше. Тим часом російські солдати ходили по домівках, роздягали чоловіків - шукали якісь татуювання.

Потім був наш виїзд на підконтрольну територію, нескінченна кількість блокпостів. Ми з чоловіком і дитиною виїхали, а в окупації залишилися мої батьки і мама чоловіка.

Найбільш шокуючий спогад у моїй пам’яті – з останнього блокпосту, який ми проїжджали. Тоді солдати сказали їхати швидше, бо зараз почнуть стріляти, а при цьому дорога була вкладена мінами. Було дуже складно.

А коли доїхали на підконтрольну територію, побачили прапор України і почули: «Добрий день», – ми заплакали. Ще наші військові давали солодощі дитині. Це неможливо забути!

Зараз роботи у мене немає, вдома я працювала на підприємстві. Нині чоловік працює, а я з дитиною вдома. На згадку про минуле у нас нічого немає, окрім того, що є в пам'яті і в серці.