Тетяна Олександрівна жила в окупації. Це був тяжкий період, від нервувань у неї загострились проблеми з серцем

Я живу сама в селі в Миколаївській області. Коли почалась війна, їхати нікуди не стала – не було куди тікати. А коли нас окупували, було дуже страшно. Ми не спали, ховались у підвалі.

Світла не було, магазини були порожні. Люди самотужки з Херсону, що могли, привозили, але коштувало все надто дорого. По воду до криниці ходили. Та найважче було з ліками. У мене тиск високий, я інсульт пережила. Пила заспокійливе та інші ліки, а коли тиск уже геть зашкалив, довелось лягти у лікарню.

У двір мого сусіда стався приліт. В нього дах знесло, в мене теж частина даху і вікна понівечені. В селі 15 будинків постраждали від обстрілів.

Коли техніка під нашими прапорами заходила у село, я вийшла на город і почала махати нашим хлопцям, вони мені теж махали – це було так зворушливо. Люди зібрались разом, обіймались, плакали, сміялись від радості. Без окупантів тут легше живеться. Але ж вони не дають нам спокою. На Паску обстріляли нас, молоді люди загинули.

Швидше б це все скінчилось. Так хочеться перед смертю по-людськи пожити, але воно не виходить. Через ту війну у нас не сіяли нічого, ми гроші за оренду паїв не отримали. А ми на ті гроші вугілля купуємо завжди. Цього року вугілля немає, топили лише дровами, одягнені спали.