Ми жили в Новотошківці Луганській області, нам ще у 2015 році повибивало вікна і двері. Ми перейшли за чотири кілометри у село Грачове. У нас була корова, каченята, кури. Мої батьки там жили, і ми там як дачу держали - садили там. Нам у Новотошківці норвежці вікна вставляли, але ми більше туди не пішли жити. 

В 2022 році десь 20 лютого уже у нас поперебивали дроти. Світла не було, ми чекали, що ось-ось зроблять. А 24-го все почалося: над нами почали літати і вертольоти, і самольоти. Син воювать пішов. 

Як світла не стало, то і зв'язку не було. Виходили, шукали десь на городі якісь точки, де зв’язок появлявся, чи по вулиці йшли і там десь точку знаходили. 

А потім такі обстріли почалися, що ми ховалися з двору. Там у нас під асфальтом труби положили, щоб вода з поля йшла, як сніг таяв. Ми в цих трубах ховалися з сусідами, як обстріли були. 

У нас же там сирени не було, то ми бігали туди під обстрілами - ховалися в тій трубі. Такі обстріли були, що у нас були ями по три метри завглибшки у садку і в городі, і скло у вікнах повилітало. До 6 квітня ми ще сиділи і ховалися, а потім я вже чоловікові кажу: добре, як одразу приб’є, а якщо ми каліками станемо? 

Сестра їхала і мені предложила, а вже чоловік на другий день виїхав, чи даже на четвертий. Корову ніде було діти. Він повів сусіднє село - там люди ще залишились. Вони попередили, що якщо будуть виїжджати, то відв'яжуть нашу корову і їхню. Сусіди вже виїжджали в кінці квітня - вранці встали, подоїли корову і випустили. Як там ті тварини? Гинули, чи що - я так і не знаю. 

Нашої домівки вже немає, і в Новітошківці квартири теж. Авіабомба в сусідній під'їзд впала, і все це зложилося. І там, де ми жили з 2015 року, теж все згоріло, руїни. 

Ми виїхали в Дніпропетровську область, а потім нам дали, за державною програмою путівки на півроку у Трускавець в санаторій  «Батьківщина». Тут ми безкоштовно проживаємо і нас кормлять тричі на день. А що далі буде - не знаю. 

Синочки мої служать: один на Куп'янському напрямку, а другий після поранення - у Львівській області на полігоні інструктором. Чекаємо, поки закінчиться війна і буде перемога. Син старший каже, що потім десь щось купимо. 

Що в росіян у головах, що вони отак по нас стріляють? І бомби, і ракети кидають. Це ж вони обстрілювали і воєнних, і село обстрілюють фосфорними бомбами. Сусідка казала що тушила двері, а вони не тухнуть ні під водою, нічим. Зірвали з петель, викинули на вулицю, то воно ще горіло і горіло. «Освободітєі», звільнили нас від життя й від даху над головою. 

Мрію щоб синочки живі здорові, перемога була наша. Війна закінчиться та й будемо якось потихеньку налагоджувати життя.