Я живу в Миколаєві, працюю вчителем у ліцеї. Коли нас сильно обстрілювали, я переїхала. В перші дні я допомагала волонтерам. Біля нас був пункт - ми там збирали білизну. 

В місті зараз води гарної немає, мусили носити в баклажках з бювета воду. А їжа… в перші дні був страх, бо в магазинах нічого не було. Ми ще трішки ділилися з хлопцями, що тут стояли в ТРО. Світла там не було і зараз кажуть, що немає. 

Через півтора місяці, на Пасху, ми переїхали до брата своєю машиною. Був дефіцит палива. На блокпостах перевіряли машини, документи. Ми не хотіли їхати з дому. Поїхали тільки тому, що було дуже багато прильотів і вікна повилітали - їх просто вирвало. Було важко все залишати, бо не знали, чи повернемось. 

Сім'я завжди допомагала, підтримувала. Мій брат з перших днів був у ТРО, а тепер - на передовій. Ми з донькою і його жінкою жили. 

Я здивувалася, наскільки люди допомагали один одному, коли почалася війна. 

В Миколаєві допомагали хлопцям з ТРО, всі їм щось несли. Коли переїхала до брата, захоплювалася жителями міста Бобрини: там і гроші збирали на все нашим бійцям, і тепловізор їм купили. Навіть бабусі несли по 200  гривень - ми в них не хотіли брати. Люди передавали і по декілька тисяч гривень, а потім наші родичі з Фінляндії закрили цей збір.