Пані Ольга вимушена була поїхати з рідного міста, щоб врятувати себе і родину. В думках вона часто повертається додому, та розуміє, що в реальності її мріям навряд чи судилося збутися. 

Я з Донецької області, жила у місті Вугледар. Але десь в середині березня ми виїхали з міста, тому що Волноваха була вже не підконтрольна Україні, а фронт все ближче підходив до нас. У місті було просто небезпечно знаходитись. Тому ми поїхали спочатку до Вінницької області, а зараз знаходимося в Сумській. Розуміємо, що тут теж не дуже безпечно, але зараз в Україні немає 100% безпечного місця. Тому поки залишаємося тут.

У 2014 році все було інакше. Наше місто знаходиться поруч із Мар'їнкою. І от, якщо бойові дії в Мар'їнку дійшли, а ми знаходимося на відстані 30 чи 25 кілометрів від неї, то у нас більш-менш було все нормально. Ми тоді поїхали тільки на пару місяців, але до нас якось та війна не дійшла. Тож ми швидко повернулися додому. У нас і школи, і садки працювали. Місто процвітало. Все було добре до 24 лютого 2022 року.

В цей день я була вдома. О шостій годині ранку включила телевізор і дізналася, що твориться в Україні. Потім пішла на роботу, я в школі працюю. На роботі ми, мабуть, години до дев’ятої всі були в очікуванні: не знали, що робити. Ну, а потім вже прилетів перший снаряд в наше місто, і всі розбіглись: хто додому, хто в сховище. Ну, і перша ніч… перша ніч вже була в підвалі. І наступні ночі, після 24 лютого, були теж в підвалі, поки ми не поїхали з міста.

Більше за все мене шокували руйнування і жертви. Влітку у нас була можливість приїхати в місто, забрати хоч якісь теплі речі, тому що ми виїхали абсолютно без нічого, взяли тільки документи і гроші.

Ну, звісно, це було дуже страшно. Потрапили під обстріл. Слава Богу, всі живі, здорові залишились. Батьків забрали.

Відбиток це все, звісно, свій наклало і на нервову систему, і на все. Я не можу підібрати слів, щоб все це описати. Дуже болить це. Поки ти сам це не побачиш, поки ти там не поживеш, ти ніколи не зможеш це зрозуміти.

Води в місті не стало майже одразу, тому що під час обстрілу пробили трубу. Світло було, опалення також. Але ми поїхали 11 березня, а 12 вже не було ні світла, ні опалення, нічого. Тому поки ми ще були в місті, знаєте, ще, слава Богу, можна було жити. Ну, єдине, що води, звичайно, не було. І ліфти теж не працювали, а ми на дев’ятому поверсі жили. 

А після того, як ми виїхали, в місті почалися сильні обстріли, місто почало дуже сильно страждати. І як там люди виживають до цих пір, я не знаю, я не розумію. А зараз зима, холодно, їм там дуже складно, це однозначно. Це добре, що є волонтери, вони привозять і буржуйки, і хліб, і воду привозять.

Якщо чесно, ми зараз завмерли в очікуванні. В очікуванні кінця, дива, того, що ми повернемось додому, хоча я розумію, що наше місто, в принципі, таке ж, як Соледар, як Бахмут, від нашого міста практично нічого не залишилося.

Будинки розтрощені - буквально у всі були прильоти. Я не знаю, як ми будемо далі жити. Коли ні дому, ні роботи, а є діти. Я, правда, не знаю, поки не знаю.

Нині є можливість перезимувати цю зиму - нам знайомі дали будинок, ми живемо у них на дачі. А що далі буде? Поки нічого не планую, тому що я не знаю, що планувати. Поки живемо, знаєте, так: день прожили і слава Богу, тиждень прожили і слава Богу. Якось так.

Півроку я була без роботи, з вересня наша школа все-таки почала працювати, але ми працюємо дистанційно. Вчителі розкидані по всій Україні, по різних областях, по різних місцинах. Є кілька годин, які можна попрацювати, і яка не яка, а хоча б зарплата є. Хоч можна за щось жити, знаєте, і поїсти купити, і ліки. Ну, справляємося.

Дуже багато людей зараз кажуть про те, що у всіх апатія, депресія, психологічні труднощі. Буває. Мабуть, робота мені допомагає триматися. Знаходжу якісь оптимістичні нотки.

Але буває - як хвиля накриває, і сльози течуть, це вибиває мене з колії. Потім, наче, все виплакала, і далі живу.

Я не знаю, коли закінчиться війна. Але я знаю одне - що я втомилася, правда. Минув рік, а здається, що всі десять. Я розумію, що всі втомилися. Сподіваюсь, дай Бог, щоб це хоча б в цьому році закінчилося. Тому що, якщо це все триватиме ще п’ять-десять років, - це просто буде нестерпно.