Нескоромний Дмитро, 9 клас, Сіверська філія І-ІІ ступенів Комунального опорного закладу освіти «Сіверський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів» Сіверської міської ради Бахмутського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Жук Олена Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Уранці 24 лютого 2022 року я прокинувся в новому для себе світі. Взявши телефон у руки, я побачив повідомлення від свого двоюрідного брата: "Дмитре, вставай, почалася війна..." Після цього я подзвонив до нього. Денис розповів, що було попадання по військовій базі, яка знаходиться недалеко від них у місті Часів Яр.

Вибух був настільки сильним, що з їхнього вікна виднілося червоне зарево. Після дзвінка я пішов будити маму.

Всі були в паніці, ніхто не знав, що робити. Мій тато тоді приїхав з роботи і розповів, що вночі чув вибухи, але не звернув на це уваги. У новинах показували обстріли Києва, Харкова, Одеси та інших великих міст. Рідна сестра в цей час знаходилась в Одесі й прокинулась від потужних вибухів о четвертій ранку. Це були одночасні попадання по декількох нафтобазах міста.

Через тиждень після початку повномасштабної війни людей у Сіверську стало помітно менше. Всі казали, що це все закінчиться за місяць, але ніхто не знав, що це триватиме більше двох років.

Для мене найстрашніше почалося вранці 8 березня, коли мій тато пішов захищати нашу країну. Це був великий удар і стрес для мене, бо я не знав, що з ним буде і де він буде. Я сильно плакав і молився, щоб це був просто страшний сон, що мама приїде вранці з роботи,  і ми просто привітаємо її зі святом.  Було дуже сумно чути, як плакала моя бабуся.

Згодом ситуація в Сіверську ставала дедалі страшнішою і небезпечнішою.

В останню ніч у моїй хаті, до нас прийшов спати мій улюблений кіт Осік. Він зазвичай не любив спати з нами й завжди тікав, але цього разу ніби відчув, що ми їдемо назавжди... Вранці четвертого квітня ми виїхали з мого рідного Сіверська. Було дуже важко залишати місто, в якому я народився і виріс. Приїхали ми до села Попівка на Полтавщині, де пробули близько двох днів, після чого вирішили поїхати в Одесу.

Шостого квітня ми приїхали до Одеси, де мешкала моя сестра Настя.  Сподівалися, що приїхали всього на місяць і невдовзі повернемося додому, але довелося затриматися набагато довше…

Наприкінці липня 2023 року ми вперше після повномасштабного вторгнення росії поїхали до моєї бабусі Олени в Знам’янку. Це був для неї сюрприз.  Всі були дуже раді побачитися вперше за довгий час,   сильно плакали і міцно обіймались, і весь час, що ми пробули там, не відходили один від одного, бо дуже скучили. Навіть зараз я це згадую з посмішкою.

Все ж таки у Сіверську залишилася моя бабуся й дідусь, вони  й досі там. Рідко виходять на зв’язок, і я дуже за них турбуюся, моя велика мрія, щоб вони виїхали з того пекла.

Через півтора року я з батьками приїхав до свого рідного міста Сіверська, щоб побачитися з бабусею та дідусем. Коли ми під’їжджали, то я був шокований: з прекрасного міста воно перетворилося на руїни. Все було сірим, будинки  розбиті, як і магазини, школи. Майже нічого не залишилося від спортпалацу. Від мого будинку залишилися лише стіни.

Війна забрала мій дім, залишивши лише руїни, і розділила мене з дорогими людьми та улюбленою школою. Я дуже сумую за часом, коли не було війни...

Зараз зі мною все добре. Я навчаюся в дев’ятому класі й живу в Одесі. Моя мама також пішла захищати країну разом із татом. Поки вони захищають нас, ми вчимося заради майбутнього нашої країни. Слава Україні!