Василь Микитович жив у селі в Ізюмському районі. Після приходу окупантів йому довелося тікати. З собою він зовсім нічого не взяв. Зараз йому повертатися нікуди, бо його будинок згорів

Мені 53 роки. Я з села Сулигівка Ізюмського району. У мене є донька. Зараз живу сам в селі Дніпропетровської області.

Коли у нашому селі почалися бойові дії, я перебирав картоплю, збирався саджати, і раптом прилетів уламок. В той день мені довелося ховати цивільних.

Два тижні прожив без газу, світла, води. Добре, що було пічне опалення. Коли під моїми вікнами поставили гранатомети й танки, я вирішив тікати. Спочатку поїхав у сусіднє село, але окупанти й туди дійшли. Потім виїхав у Дніпро, а звідти – в одне з сіл району. Там мені допомогла сільська рада, бо залишився без нічого: без будинку, одягу, харчів. У чому був, у тому й приїхав.

Найбільше мене шокувало, коли хоронили бабусю, а над нами летіли снаряди. Ми падали, ховалися, вже думали пригати до неї в яму, щоб і нас там похоронили.

Від моєї хати залишилася купа попелу. У мене зостався тільки паспорт, ідентифікаційний код і робоча картка. Але руки не опускаю, у планах – відновлюватися.