На початку війни я була вдома - в селі Новоселівка під Черніговом. Я зі своїм чотирирічним сином жила разом з моїми батьками, а брат жив з бабусею. Я спала з дитиною, коли в 6:20 моя мама забігла в кімнату і сказала: "Юля, прокидайся, війна почалася!". Це був перший страшний ранок з початку війни. Але, нажаль, не останній.

Наше село знаходиться на дорозі, яка веде на кордон з Росією. 25 лютого мене з дитиною відвезли с сусіднє село Вознесенське, бо воно знаходиться в стороні -  подумали, що там буде безпечніше. Але на початку березня туди зайшли російські війська, і ми опинилися в окупації. Жили під постійні звуки вибухів і обстрілів. Постійно над нами літали дрони. І найбільше було страшно, коли летіли літаки і скидали бомби на нашу Новоселівку. Вони налітали вночі за своїм розкладом, два рази за ніч. Звук літака для мене досі дуже страшний.

Два рази ми пережили справжній шок і горе. Вперше - коли 12 березня дізналися, що загинув похресник моєї мами. Він був прикордонником і загинув від ворожої кулі в Чернігові. А вдруге - 24 березня зранку ми дізналися, що напередодні від влучання снаряду згорів наш будинок, і поруч - будинок бабусі, з усім нашим майном. 25 років тому тато з моїм покійним дідусем збудували наш будинок, а зараз залишився тільки фундамент.

Коли були в окупації, звичайно, була нестача всього. Електроенергія часто відключалась через бої. Тоді ж одразу зникала з крану вода, але добре, що там є колодязь.  Ми перебували в селі, то були деякі запаси в погребі, та чимось обмінювалися з сусідами.  Жили семеро дорослих і двоє дітей в двокімнатній маленькій хаті.  Війна показала, як люди можуть в критичній ситуації об'єднатися і бути підтримкою один одному.

Тепер ми з дитиною і мамою живемо разом з іншою моєю бабусею, бо батьківський будинок згорів. Тато живе на даху вцілілого сарая, але там вже холодно. І він всіма силами намагається зробити собі кімнату на зиму із сарая, де раніше тримали порося. Не хоче нікуди йти, адже це його рідна земля, і тільки там він почуває себе на своєму місці.

Брат живе з нашим дядьком, братом мами. А бабуся, якій 75 років, оселилась у кімнаті модульного містечка. І їй там важко жити.

 Якраз з початку лютого я була в активному пошуку роботи, але так і не встигла знайти. Зараз також не працюю, бо мені ні з ким залишити дитину. Коли ми жили всі разом, з цим було набагато легше. Тепер мені дуже важко знаходитися в тому будинку, де ми були в окупації. Мені там все нагадує про той жахливий час.