Мені 77 років. Проживаю в Охтирці. У мене є жінка, чотири доньки, семеро онуків і дві правнучки. Ми жили біля військової частини, яку обстрілювали з літаків. Зять мій був у територіальній обороні - він нам сказав, що почалася війна.

Труднощі – це бомбування. У нас дім здригався і хитався. Ми через день виїхали на дачу і там проживали.

Шокувало те, що гинули люди. Це те, що найбільше може шокувати. І, звісно, те, що «братній» народ напав на Україну.

Ми зіткнулися з гуманітарною катастрофою у перші дні війни, але це все - другорядне. Я морально був просто вбитий, хоча по життю я великий оптиміст.

Родина моя тепер у різних містах і країнах. Старша донька в Росії. Вона теж піддалася пропаганді і не вірила, що наше місто бомблять, казала, що це все фейки.

Ми збираємося поки що жити на дачі. Я досі не впевнений, що знову не буде прильотів, тому ми тут.

Я вірю в наші ЗСУ, вірю в наш народ. Думаю, що ми переможемо, а от коли – це одному Богу відомо.