«Вибухи. Підвали. Плач дітей. Жах в очах людей, які покидають свою маленьку батьківщину…»

Шовкопляс Людмила, вчитель Гімназії "ПРОСВІТ" Лубенської міської ради Полтавської області

Чому бути українкою - це моя суперсила?

Довго думала, як же почати свою розповідь… А почну так. Одного звичайного  ранку до нас прийшла війна. Хоча до цього багато говорили про її ймовірність. Але як таке може бути у ХХІ столітті? Чи могло бути інакше? Чому ми? Чому я? І розлетілись ці «чому» по всій Україні. До цього я була не готова. Як і всі ми.

Війна мене застала вдома зненацька. Вранці, коли ще всі спали й не очікували такої підлості.

«Люда! - почулося у телефонній трубці,- не йди на роботу - війна!» Я ще тоді не зовсім усвідомлювала, що це таке. Про неї говорили по телебаченню, читала у підручнику з історії, чула від інших людей...але це було десь, далеко від мого дому, а в результаті війна зачепила й мене.

Розгубленість та злість – перші почуття… Потім прийшов страх. І почалося… Розруха в країні. Вибухи. Підвали. Плач дітей. Жах в очах людей, які покидають свою маленьку батьківщину…

Минуло більше року. Зараз я не боюсь. Бо знаю, що ми, українці, - сильний, великий народ! Але ніколи цим не хизувалися і завжди поважали чужу волю й незалежність, ніколи не ступали за чужий поріг незваними гостями. 

Я живу в красивому місті Лубни. Люблю своє місто та людей, які живуть у ньому. Людей з великим серцем та щирою душею.

З перших днів війни я постійно допомагала й допомагаю нашим захисникам: плела маскувальні сітки та виготовляла окопні свічки, обереги та листівки, збирала продукти харчування, гроші,  здавала кров для наших захисників та багато іншого. Роблю і робитиму все, щоб наблизити Перемогу!

Українська армія і народ витримали й витримують удар загарбників, який міг зламати багатьох. Але не нас.

Сьогодні ми єдині, як ніколи! Усі - від воїнів ЗСУ, що боронять країну від агресора, рятувальників, які під обстрілами продовжують витягувати з-під завалів людей, пожежників, які приборкують вогонь 24/7, енергетиків, котрі цілодобово рятують Україну від енергетичного колапсу, лікарів, які рятують життя у сховищах і підвалах, поранених бійців на передовій, роблять операції під обстрілами, приймають пологи у бомбосховищах, лишаються на чергуванні днями й тижнями, працівників, які продовжують працювати і підтримувати економіку країни, залізничників, які без сну й зупину евакуювали сотні тисяч українців від початку війни, освітян – які навчають дітей та молодь, незважаючи ні на що, владу, яка звертається до всього світу за підтримкою та допомогою!

Українські захисники вказали правильний курс росіянам уже на другий день війни. Зокрема, тим, що були на борту ракетного крейсера «Москва», який підійшов до острова Зміїний.

Воїни захищають кожен клаптик нашої землі та повертають вкрадені ворогом території. Волонтери трудяться в поті чола, аби зібрати необхідні речі. А також українська! Мова - наша сила! Слова «полуниця» та «паляниця» стали загальновідомими.

Українці не лише боронять свою державу, а й відбудовують її, не чекаючи кінця війни. 

Я вірю, що після Перемоги відбудуємо, створимо країну, яка буде цікава світові, український народ поважатиме один одного, незважаючи на різні погляди та точки зору, релігію тощо. Для мене Перемога – це збереження Української держави українського народу на її історичних землях.

Після Перемоги зберу всю родину і буду радіти, що ми живі. Розплачуся. Від щастя. А ще спечу смачний домашній медівник з кремом із жирної домашньої сметани й запрошу всіх на святкування. 

Пишаюся, що я УКРАЇНКА! Я вірю, що наша країна буде щасливою. Адже ми, українці, – сильна та незламна нація. Вірю в Перемогу! Вірю в Україну та наших захисників!