Мені 39 років. Маю чоловіка і дев’ятирічну доньку. Ми живемо в Харкові. Я працюю дитячим лікарем. 23 лютого поїхала на міжнародну конференцію у Трускавець. У дорозі дізналася про початок війни. Після цієї новини було не до конференції. Я мала зворотний квиток на 27 лютого. У Трускавці поміняла його і двадцять п’ятого вирушила додому. З собою везла хліб, бо знала від рідних, що його вже не було в Харкові. 

Від вокзалу додому мені потрібно було їхати через усе місто. Громадський транспорт не курсував. Я ледь знайшла таксі. Неможливо передати словами, якою щасливою я була, коли побачила чоловіка й доньку. 

Попри обстріли я вийшла на роботу. Ходила пішки через увесь район. По дорозі бачила танки й не розуміла, чиї вони були: наші чи чужі. 

У березні ми з чоловіком і донькою виїхали в Полтаву. Добиралися цілий день, бо були величезні затори. Взяли з собою лише документи і речі першої необхідності. Полтавчани прийняли нас добре, допомагали, чим могли. 

Зараз ми вдома. Місто ожило. Ми приступили до роботи. Переосмислюємо життя. Раніше хотілося краще житло й автомобіль, а тепер розуміємо, що немає нічого ціннішого за життя. 

Я люблю своє місто й роботу і не збираюся змінювати їх. Після перемоги потихеньку повернемося до звичного життя.