"Весь час згадувала 2014 рік: як ще тоді малювала картинки воїнам АТО"

Косаківська Олександра, 16 років, 11 клас, Чечельницький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Ободянська Наталя Степанівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Ранок. Безперервне тупотіння ніг. Невідомість. Питання. Страх. Ненависть. Усвідомлення – це війна, її продовження. Перші сльози, що течуть пухкенькими дитячими щічками, проте згодом вони перемішаються вже з багряною кров’ю. Звуки вибухів, автомобілі, що більше схожі на решето, галасливий натовп. Прощання та страшна подорож у невідоме. Почуття відповідальності за життя своєї родини і ще тисяч таких самих. Різка та гучна відповідь ворогам, що через декілька днів стане типом спілкування. В одну мить всі об’єдналися спільним горем.

Я мала щастя не пережити все це, проте могла відчути. Перші дні – це моніторинг новин, відслідковування перебігу подій та невіра у дійсність ситуації. Судоми, що траплялися раз за разом, відсутність сну, апетиту, холодний підвал. І досі не було усвідомлення, що це повномасштабна війна. Весь час згадувала 2014 рік: як ще тоді малювала картинки воїнам АТО, а на свята плела маскувальні сітки разом з іншими дітьми.

Ще важче було батькам, на їхні спини налізла ще одна гора відповідальності, рішучості, сміливості, проте на цей раз вона вже царапала захмар’я. Вони чудово з нею вправляються, надають відчуття безпеки та не показують страху. За період повномасштабного вторгнення ми дужче усвідомили цінність один одного. Розуміння втрати когось дорогого вбиває швидко, а розбрат – отрута повільної дії, тому любов – правильне рішення.

Однак наша родинна єдність не була б довготривалою, якби б не єдність українців. Нащадки козаків відважно оберігають кордони всіх фронтів. Вони жертвують сном, їжею, розвагами, а головне – життям. Заради волі свого народу і можливості жити за правдою. Заради бажання надати «гени незалежності» наступним поколінням. Ми вкотре відстоюємо на право існування своєї культури в усіх її аспектах. Ворог покоління за поколінням ламає нашу індивідуальність і саме цим ще більше заточує наконечник української справедливості, слави та гідності. Нагострений спис буде засаджуватися у тіло ненависника. Його кров, нутрощі, кістки, череп – будуть всюди, тому що наступним недругам слід знати хто ми є та чим будуть вони. А ми матимемо злагоду. Діти з батьками, люди з будинками. Будемо мати життя без тривоги, як душевної, так і повітряної, упевненість у завтрашньому дні, безпеку, соборність – матимемо мир, а тобто просте людське щастя.

Війна – це терниста смуга: комусь вона відсікає щасливу долю; когось рубає на шматки без надії зцілення; хтось, втрачаючи все, має змогу перемогти себе та вибудувати життя заново. Ми мусимо боротися, як заповідав Т.Г. Шевченко:

Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава, і воля святая!

Він звертається до всіх нас – до мене та до моєї сім’ї, до інших сімейств. Гуртом ми є складовою української родини і війна є нашою спільною долею. Наша хода дорогою кровопролиття – обов’язок перед попередніми поколіннями незламних героїв. Це наша доля. Це наш шлях. Тож пройдемо його з гідністю!