Вінтоняк Діана, 15 років, учениця 9-Б класу гімназії №34 «Либідь» ім. Віктора Максименка», м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Сінчіневіч Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

І хто б там що не говорив,

а згине зло та правда переможе!

Ліна Костенко

Думаю, кожного з нас вже багато разів питали: ”Як ви пережили війну, що робили, як дізналися, що вона почалася?” Розповім свою історію.

Двадцять четвертого лютого я прокинулася та почула, як тато розмовляв з кимось у коридорі. Єдине, що я змогла тоді зрозуміти, що сусід передає нам ключі від квартири та кудись їде. Знову задрімала. Через декілька хвилин тато розбудив нас з мамою та сказав: ”Почалася війна”. Так я дізналася, що почалося повномасштабне вторгнення. Дізналася, але не усвідомила. Осмислення прийшло набагато пізніше, у  квітні, коли ми повернулися до Києва. Перші два тижні в підземному паркінгу, “подорож” Західною Україною, постійний стрес,  цілодобове прослуховування новин – усе це здавалося просто надзвичайно   жахливим сном. Весь час переслідувало відчуття безвиході й того, що ми всі загинемо. Я довго не могла зрозуміти, що відбувається і як слід діяти далі. У всіх був шок. Я не плакала, не кричала, не сумувала, але всі ці емоції згодом наздогнали мене. Початок війни розділив життя на «до» та «після». Він означав, що на нас чекають великі зміни, зміни, які ми зможемо витримати. Ця кривава війна вкотре довела, що ми сильні, коли об’єднані. Ця думка насамперед стосується моєї родини. Кожного дня ми підтримуємо одне одного й не даємо пірнути з головою в апатію та журбу. Завдяки підтримці з боку батьків я почуваюся набагато краще, і віра в те, що все буде добре, щодня зростає.

Після початку вторгнення до моєї рутини додалося декілька справ: читання новин та перегляд відео військових експертів. Наша сім’я стала більш легкою на  підйом, тепер переїзд в інше місто не здається таким важким. Ми з батьками повністю перейшли на українську мову та перестали споживати російський контент. Це далося нам не дуже легко, але воно того варте. Негативних наслідків теж достатньо.

Зріс рівень тривоги, що тут скажеш, я досі сплю в коридорі.

Постійний стрес, нерозуміння, що буде через десять хвилин – усе це дуже впливає на якість життя та працездатність. Приголомшений стан супроводжує мене й досі. Але найбільше мене здивувало, що весь цивілізований світ досі не зупинив цю жорстоку війну, геноцид, цей жах наяву. Я ще досі не можу дібрати прикметники-характеристики до цього вторгнення. Чому? Чому всі разом не можуть з цим покінчити? Чому задля перемоги має померти стільки дорослих, дітей, тварин, рослин? Боюсь, на ці питання я не отримаю відповіді.

І, звісно, я шокована тим, що на планеті Земля є люди, які здатні на такі люті воєнні злочини. Навіть звірі на таке не здатні.

Сьогодні Мир для мене  – це злагода й спокій у душі та ззовні, відсутність воєн, будь-якої агресії;  ніхто не нападає, не втілює свої імперські амбіції; кожен займається своєю справою, не зазіхаючи на культуру та територію іншої країни. Звісно, зараз я інтерпретую поняття «Мир» крізь призму сьогоднішнього часу, але що поробиш, таке наше сьогодення.

Ось така моя історія, такі мої думки, такі наші реалії. Слава Україні! Героям Слава!