Тетяна Валентинівна весь час окупації працювала і жила на роботі, у Снігурівській лікарні. Там було безпечніше, ніж вдома 

Мені 65 років. Живу у Снігурівці, працюю в лікарні лаборантом. Усю окупацію перебувала на робочому місці, в буквальному сенсі. І жила там, і працювала. Додому бігала на хвилинку, бо в мене кішечка. 

Є двоє дітей, уже дорослі. Вони тут пробули місяць, а потім виїхали, бо дитинці було лише піврочку. Син уже повернувся з сім'єю, а дочка досі в Литві. Я продовжую працювати. 

В перший день син привіз до мене жінку з немовлям. Потім сестру, мою дочку, з Миколаєва перевіз. Ми були разом, поки не почалося страшне. 

Бігали в погріб разом із дитинкою, і ночами там сиділи. А як дуже страшно стало, то перейшли в бомбосховище в лікарню. Нікому не побажаєш тих умов, які там були! 

Потім діти поїхали. Мені було дуже страшно. Поки дочекалася звістки, що вони вже за межами цього жахіття, думала, що й помру. Удома вже боялася бути, бо діти мене привчили в бомбосховищі з ними сидіти. Так і лишилася там. А потім на Великдень прилетіло якраз навпроти мого дому опів на шосту ранку. Якби я була там, то навіть не знаю, що б зі мною сталося... 

Я перебувала в лікарні, просто перейшла в інше приміщення. Цілий день була на робочому місці, а ночувати спускалася в сховище. 

Не було води, світла, газу. Я зрозуміла, що не виживу вдома, і дуже вдячна нашому тодішньому заступнику головного лікаря за те, що нас прихистив. Ті, хто залишився працювати в лікарні, харчувалися там і мали можливість помитися. Лікарня стала нам рідним домом. І генератор був у нас, його вмикали по годинах. 

Заступник нашого головлікаря – дуже патріотична людина, і його рашисти заарештували. Прийшли до нас, допитували його, били. 

Правда, потім дозволили йому своєю машиною виїхати зі Снігурівки. Він пробирався між мінами тихесенько і потім розказував, що вже як виїхав у безпечне місце, то заспівав «Червону калину». 

Ми не мали зв'язку, але знаходили, звідки можна дзвонити. Рідко з ним спілкувалися протягом окупації. Він нас підтримував, давав нам поради. Ми його чекали, наче рідного батька. І коли він повернувся, зустрічали його з хлібом-сіллю. А потім його прибрали і поставили іншого. Я нічого не маю проти цього молодого хлопчика, але він дуже слабенький керівник. Він тільки починає кар'єру, тому й робить усе відповідно… Нам ніби плюнули в душу. Було дуже боляче. 

Я не могла на росіян дивитися, але мусила робити їм знімки. Правда, це рідко було. Вони приходили всі обвішані гранатами, з автоматами. Я ніколи не віталася з ними, не відповідала на їхню подяку, зате кожному вслід подумки казала: «Щоб ти здох!» 

У мене в окупації не було страху. Я знала, що нас визволять, що все буде добре. Треба просто почекати. А зараз, коли оглядаюся назад, розумію, що тоді було дуже страшно. 

Рашисти з автоматами виганяли нас на вулицю, обшукували всі кабінети. Потім стали казати, що потрібно укладати з ними контракти й працювати. Ми дуже цього не хотіли і боялися. 

Лікарі в серпні всі виїхали через Василівку. І з серпня по листопад у лікарні залишалися одні медсестри й санітарки. Були в нас тільки стоматолог і нарколог. Ми працювали, як могли. Боялися, що може статися така ситуація, з якою ми не впораємося. 

Хлопчик один, що лежав у лікарні, зі мною поділився Інтернетом. Я вперше після від'їзду дітей через три місяці змогла їх по вайберу побачити та поспілкуватися хвилин по 15 із кожним. У мене текли сльози. Вони щоранку чекали мого дзвінка. Але треба було ховатися, щоб ніхто не побачив і не почув, щоб їм подзвонити.

Син приїхав відразу, як нас звільнили. Дочка ще в Литві. У неї інвалідність. Рак щитовидної залози. Видалили в десять років. Їй потрібне лікування радіоактивним йодом. Ми таке робили в Києві. Ось уже другий рік донька не проходить лікування, і чим це закінчиться, не знаю.

Сподіваюся, що влітку буде наша перемога. Ми вже втомилися від війни. Усі хочуть миру. Я не можу побачити дітей та онука. У нас ніби й тихо вже було, але на Великдень знову лікарню обстріляли, і я дітям сказала, щоб не поверталися сюди. Я живу біля лікарні. У нас пожежників не було, ми самі гасили займання. Лікарня горіла, і не було до кого по допомогу звернутися.

Мені хочеться спокою, миру. Хочеться, щоб усі люди жили вільно, бачилися одне з одним, щоб усе було в нас добре. Хай усе буде так, як раніше! Хай наша країна квітне. Ми на це заслуговуємо.