Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
переглядів: 540
Наталія Кирик
вік: 45
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
«Повернутися вже не довелося ніколи»

Вона та її сім'я пережили страшний обстріл в одній з найгарячіших точок Донбасу – Пісках. Син втратив слух. Будинок зруйновано. Вони встигли евакуюватися в найостаннішому автобусі, не взявши з собою нічого.

Уся моя родина – мама, син, я. У чому були – так поїхали й документи взяли. Це донині все, що у нас залишилося. Більше немає у нас житла, та й селища загалом теж практично немає.

Селище наше Піски було чудовим, я там прожила все життя до сорока років. Нічого кращого я не бачила, не чула і не знаю. Найкращі спогади. Світлі.

Увірвалася війна, вона поступово вривалася. Десь із квітня-травня 2014 року ми чули вибухи. Тільки далеко. Але досить-таки регулярно.  

18 липня 2014 року – день обстрілу «Градами» селища й особливо центру, наших триповерхівок. Це почалося зранку і тривало до ночі в кілька етапів.

Звук був від «Градів» неймовірний, свист, шум. Я такого не чула раніше. Навіть уявити собі не могла. І коли в підвал я спустила маму й озирнулася, частин дахів уже не було. У сусідньому будинку, в середині була діра пробита, він горів. Коли ми вже виходили з підвалу, на нас буквально шматками обвалювалася стеля.

Повернутися вже не довелося ніколи

Почалася евакуація, про яку ми спочатку не знали навіть. І останнім автобусом ми були з підвалу евакуйовані, хоча я не хотіла їхати. Я сподівалася повернутися, тому що чекала, що це все-таки закінчиться. Це не може тривати, але повернутися вже не довелося ніколи.

Уся моя родина – мама, син, я. У чому були – так поїхали й документи взяли. Це донині все, що у нас залишилося. Більше немає у нас житла, та й селища загалом теж практично немає.

Так що я дуже шкодую, що я не взяла хоча б світлину. Була б якась пам'ятка. Все інше теж боліло спочатку, але згодом я заспокоїлася. Я себе картаю, що треба було ще щось взяти, але на той момент і в такому стані шоковому…

Плюс до того побутові проблеми пригнічували, що треба було хоч пляшечку обрізати, щоб було щось у формі чашечки. Або взяти щось хоча б переодягнутися. Зняти з себе цей одяг, десь під краном випрати. А нічого з собою не було.

І тому ми шукали в гуманітарці разом із людьми що-небудь, хоча б простирадло або сорочечку, щоб накинути на себе. І за такими проблемами минало тижні зо два.

Наталія Кирик, сел. Піски, Донецька область

Але стрес був великий і для дитини. Я ще на той момент не розуміла, що в нього пішло різке порушення слуху. Я думала, просто стрес, нерви, психіка. Було не до того. Те, що він втратив слух, я дізналася вже в Маріуполі.

Лікар поставила діагноз – двостороння сенсорна приглухуватість. І лікуванню не підлягає, хоча намагалися ми лікувати. І крапельниці ставили, але слуховий нерв не лікується.

Як воно буде далі розвиватися? Найчастіше це розвивається і призводить до глухоти. Як Бог дасть.

Синові 14 років виповнилося. Планів особливо не будує, живе сьогоднішнім днем. Йому неприємно говорити й згадувати про війну, що він позбавлений всього. Тому не хоче про це говорити, жене від себе ці думки.

Можна сказати, що церква і школа – це єдине, що нас ще якось тримає на плаву, щоб не збожеволіти й не померти. Тому ось і зараз він у школі. Навчання йде з радістю. Звичайно, йому там, серед друзів, серед ровесників, легше.

Наталія Кирик, сел. Піски, Донецька область

Дуже складно йому з нами. І в умовах таких (він же згадує), не звик. Друзів запросити не може. Ось у нього був день народження, я йому передала щось, а запросити до себе, звичайно, не може, а хотів би.

І те, що є в інших, він би хотів, наприклад, комп'ютер. Він знав, що вдома був. Комплексує, звичайно, через це. Але я йому нічим допомогти не можу. Усе, що можу, я роблю. Може, навіть більше, ніж можу.

Рідні ми не маємо ніде. Якби десь були родичі, можливо, ми б опинилися там, але… А якісь копійки в нас тільки почали з'являтися згодом, напевно, через три-чотири місяці, коли документи прийшли. Ми викликали документи до Маріуполя.

Найперша допомога була саме від Фонду Ріната Ахметова. Ось ці пакети з продуктами. Ще, по-моєму, був або аж кінець серпня, або початок вересня 14-го року – це вперше [отримали «набори виживання»]. І це була підтримка продуктова дуже добра для нас. І спершу це було часто, по-моєму, або через місяць, або через два.

Потім, я пам'ятаю, кілька разів Ахметов теж допоміг. Крім продуктів, предмети гігієни теж я отримувала. Так що, можна сказати, це майже єдина допомога. Хоча я згадую, що чи то Червоний Хрест, чи то ще якась організація [допомагали]. Але Ахметов досі – від початку і досі продуктовими наборами допомагає.

Мені просто б хотілося, якщо вмирати, то без болів сильних. А я розумію, що, напевно, доведеться під чужим дахом. Я виходу не бачу. Намагаюся, звичайно, через це не плакати. Це нічого не дасть… Намагаюся робити, що можу.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій