Костиріна Валерія, 8 клас
Новослобідський ліцей Новослобідської сільської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Чернякова Любов Олександрівна

Війна. Моя історія

Ще не так давно у мене були плани та мрії на майбутнє, але війна зруйнувала їх вщент. 24 лютого 2022 року, четверта година ранку. Звичайний зимовий ранок. Ніякого лиха ніхто не відчував. І раптом ранкову тишу порушив страшенний гуркіт, свист. Першими прокинулись мої батьки, побачивши за вікном вогняні кулі, снаряди. Крізь сон я нічого не розуміла, що відбувається, тільки почула слова мами: «Прокидайся, почалась війна». Коли я прокинулась, то все ще було чути гучні постріли, але усвідомити слово «війна» було важко, його я знала тільки з історії. Почалась метушня, куди бігти, що робити? Протягом усього дня було чути гул ворожої техніки, яка йшла через наше село, яке розташовано поруч з кордоном. Величезні колони ворожих танків супроводжувались авіацією. Гул стояв страшенний, земля здригалась. Побачивши це все своїми очима, я усвідомила – це війна…

Спокійний сон змінили безсонні ночі. Вночі ми сиділи одягнені, страх не відпускав ні на одну хвилину, тіло тремтіло наче під струмом. Життя перетворилося на жах. Двері школи зачинились, життя зупинилось.. Як жити далі? Проходять день за днем, життя погіршувалося, почастішали обстріли, часто чути повітряну тривогу, під час якої ховались у підвалі, але думка не покидала чи вийдемо живими. І так продовжується близько двох років: сирени, ракети, підвали, обстріли. На моїх очах розірвався снаряд, чорний стовп диму та пилу піднявся у повітрі, а найстрашніше, що я побачила – двоє поранених хлопців. Цей жах я бачу перед очима вже більше року, я ніколи цього не забуду. Що може відчувати дитина у такі важкі часи - страх у душі, нестерпний біль у маленькому серці.

Введення військового стану. Оголошення про початок повномаштабного вторгнення – життя розділилось на «До» та «Після». Ця жахлива звістка сколихнула всю Україну. Мою родину і мене не обійшла також. Ми розуміли всі, що «непрошені гості» ступили на нашу землю і боротьба буде не легкою. Моя родина твердо вирішила залишатися вдома і боротися з ворогом на місці. Ми підтримуємо наших захисників як можемо. Дорослі готують їжу, а я роблю їм приємні подаруночки.

Час минає, війна триває, життя продовжується в постійному страху та напрузі. Доволі часто чути вибухи, звуки сирен. Я ніколи не замислювалась, на думку не спадало, що колись побачу все це жахіття. На душі смуток, на обличчях зовсім мало усмішок, не чути дитячого сміху. Клята війна забрала життя багатьох моїх одноліток, у живих – дитинство. Ми подорослішали раніше, ніж мали бути дорослими. По дорослому дивимося на все навколо.

Мої батьки і я стали стійкішими, не панікуємо, знаємо як треба поводитися у будь-якій ситуації. Як би ворог нас не залякував, дякуючи нашим захисникам, я навчаюсь дистанційно, як і більшість українських дітей. Дуже хочеться скоріше повернутися до школи, зустрітися з друзями, вчителями, всіх міцно обійняти і плакати від щастя. Нажаль це тільки залишається в моїх мріях. А зараз все, що бачу та чую, мені хочеться кричати: «Дорослі, зупиніть війну!» Але ми віримо в наші Збройні Сили, в нашу перемогу. Цей час скоро настане!