«Раптом спорожніли полиці магазинів. Не було чим годувати малюка»

У 2014-му в Інеси сталася подвійна радість: син став студентом, а вона чекала на другу дитину. Поки жінка була в пологовому будинку, над містом уже майорів інший прапор, магазини спорожніли й почалися перебої з водою й електрикою. Дочекавшись 18-річчя сина, вона залишила рідну домівку, у яку повернулася лише одного разу, забрати сімейні фото.

Наш будинок до війни був в Алчевську. Там я народилася й виросла. Закінчила Донбаський гірничо-металургійний інститут за спеціальністю «Промислове та цивільне будівництво», працювала на підприємстві «Донецькенергоремонт», яке виконувало підрядні роботи на Алчевському металургійному комбінаті.

Тієї весни мій син Ярослав закінчував школу. У квітні 2014-го народився другий син – Арсеній. Здавалося, ось воно, щастя! Але страшне тільки починалося.

У квітні я йшла до пологового будинку у місті, яке жило під українським прапором. У травні над Алчевськом підняли прапор іншого кольору.

І це в квартирі в центрі міста!

У свекрухи було своє невелике господарство, і вона допомагала нам із продуктами. Потім закрилася фірма чоловіка. Мені довелося залишити малюка вдома й вийти на роботу. До зими керівництво підприємства прийняло рішення переїхати в інше місто. Раніше я виїхати не могла, чекала, коли синові від першого шлюбу Ярославу виповниться 18 років, щоб вивезти його без довіреності.

5 грудня 2014 року я вперше вирушила в Кам’янське. Одна в чуже місто. Зняла квартиру й підготувала все для переїзду сім’ї. Потім повернулася за ними. І тільки 17 січня, за тиждень до введення спеціальних дозволів, ми нарешті змогли виїхати разом.

Війна – це загублене життя...

... Або, якщо вам пощастило, придбане нове життя. Мені пощастило. Але дуже боляче втрачати те, що створювалося роками.

Після переїзду Ярослав перевівся до Придніпровської державної академії будівництва та архітектури, де нам, як переселенцям, пішли назустріч і взяли його на бюджет. Тепер син отримав диплом і працює.

Я вже два роки працюю в «Метінвест-Промсервіс». До цього займалася розробкою проєктно-кошторисної документації з будівництва. Вивчати металургійне обладнання довелося з нуля.

Життя до війни було стабільним. У мене було все, що потрібно для щастя: сім’я, кар’єра, будинок.

Минають дні, і здається, що ти вже знайшов точку опори. А потім згадуєш: десь у тебе є будинок. Справжній, не тимчасовий, твій будинок! Кажуть, що час лікує. Брешуть! Все одно тягне туди, але ти розумієш, що цей будинок уже не твій. У ньому тепер інші порядки й закони, із якими ти ніколи не зможеш змиритися.

Мені більше немає чого там робити. Усіх рідних вдалося вивезти на територію, підконтрольну Україні. За сім років я побувала в Алчевську лише один раз. Із будинку, який став чужим, забрала сімейні фотографії.

Нове життя

Відчуття спокою й постійності в мене до сьогодні немає. Напевно, виною тому побутова невлаштованість. Ми все ще живемо в чужій, орендованій квартирі й не бачимо сенсу в покупці речей, які зробили б її схожою на наш колишній будинок. Адже одного разу нам вже довелося його залишити.

Усе змінилося, і життя потекло в інше русло. У 2017 році народився третій син Кирило. І я щаслива, що сьогодні моїм дітям ніщо не загрожує.

Я завжди знала, що найважливіше в моєму житті – це близькі люди. Але тільки побачивши справжню людську трагедію, війну, починаєш розуміти цінність любові та дружби, цінність тепла й затишку, які дарують тобі рідні.