«Вдалині бахають, але діти біжать гуляти і вже не звертають уваги»

У нас із чоловіком троє дітей. До війни жили, вчилися, було безпечно. Ми не хвилювалися за дітей, коли вони йшли до школи або виходили гуляти. Не було страху. А у війну чоловікові під машину підклали гранату, і коли ми її побачили, то був шок.

У нашому житті виник страх, паніка. Саме перший день війни я не пам'ятаю, але ми дуже переживали, коли з'явилися військові, а потім їх було дедалі більше. Почалися обстріли, і нам довелося часто сидіти у льоху. Навколо літали снаряди, вилітали вікна.

У лютому 2015 року ми поїхали до Харкова, діти були маленькі. Нам треба було виходити з маршрутки, а дитина упиралася і говорила, що стріляють. Я ледве вмовила дочку вийти, вона дуже боялася.

Ми вже звикли до війни. Стріляють, але діти біжать гуляти та не звертають уваги. Бахають хоч і далеко, але нам чути. Пережитий страх залишиться на все життя.

Нас підтримували багато благодійних фондів. Загинув чоловік, і я залишилася з дітворою. Поки оформляла виплати через втрату годувальника, у мене не було грошей. Мені дуже допомагала продуктова допомога від Фонду Ріната Ахметова. Потім з'явилися інші організації, стали надавати побутову хімію, надходила грошова допомога. Ми були раді, особливо дітлахи.

Дякувати Богу, наш будинок несильно постраждав, тільки вікна вилетіли. Було таке, що бігли до сусідів, коли стріляли, чи ховалися у льоху. Було страшно. Якось ми зібралися йти додому, а сусідка мене затримала. І якраз у той момент на тротуарі, де ми мали проходити, впав снаряд. Він міг би вибухнути біля нас.

Усі мріють про мирний час та здоров'я. Зараз багато людей хворіють.