Мені 17 років. Живу я на Донбасі, в маленькому містечку біля Слов’янська. У мене є мама, бабуся і братик.

В перший день війни було дуже страшно. Я крізь сон почула вибухи. Потім почала збиратися в школу, і вчителька написала, що почалася війна.

У нас не було води, світла. Таке могло бути і по три дні, а коли включали, ми набирали про запас.

Ми виїжджали за кордон, тож я була рада, що ми не чули вибухи. Потім я сумувала за домом. Хотіла, щоб скоріше закінчилася війна і повернутися додому. Всі мої рідні почали більше один одного розуміти, спілкуватися, цінувати кожен момент життя.

Ми ночували в коридорі, і мій брат від страху ховався під ковдрою. Я себе переконувала, що все буде добре. Поки не уявляю свого майбутнього.  Коли закінчиться війна, тоді побачимо.