Кругляк Анна, 9 клас, Науковий ліцей "Політ" при Кременчуцькій гуманітарно-технологічній академії

Вчитель, що надихнув на написання есе - Савченко Тетяна Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

…Новий 2022 рік. Новорічний настрій наповнює навколо повітря магією, ароматами зимових вечорів. У місті все прикрашено вогниками, гірляндами. На вітринах магазинів миготять різдвяні декорації.

Скільки планів було на цей рік... Поїздки, змагання, закінчення шостого класу, веселі прогулянки з друзями, відпочинок із батьками.

…Двадцять четверте лютого. Сигнал повітряної тривоги. Нічого не зрозуміло. Збентежена мама заходить до мене в кімнату й повідомляє про повномасштабне вторгнення. Паніка. Нерозуміння, що робити, що буде далі.

Безліч бентежних, невпорядкованих думок.

Я підхоплююся з ліжка та біжу збирати екстрену валізку. У паніці не розумію, що потрібно покласти в сумку. Речі склала. Тепер ми з мамою починаємо шукати найближче сховище. У цей час тато їде знімати кошти та в магазин. Величезні черги на касах та збентежені люди, які нічого не розуміють.

Підвал. Темрява. Налякані люди, які телефонують у різні куточки України, щоб спитати у своїх знайомих: «Як ви?»

Просидівши у сховищі один день, ми з батьками приймаємо рішення повернутися додому. Облаштовуємо тут місце-схованку, де ми будемо знаходитись у разі повітряної тривоги. Ми все ще не розуміємо, що буде далі, спантеличено читаємо новини та сподіваємося на краще.

Сигнал повітряної тривоги – це найгірший звук, який я коли-небудь чула. В перші дні війни я затуляла вуха, коли починала вити сирена. Згодом я звикла до неї. Зараз я вже не звертаю на неї уваги, але вона лякає мене не менше.

…Минуло два тижні. Усі мають надію на те, що війна скоро закінчиться, але, на жаль, цього не сталося. Ми з батьками все ще ховаємось у власноруч обладнаному безпечному куточку під час повітряної тривоги. Люди потроху починають виходити на вулицю, ідуть на роботу. До нашого міста починають приїжджати біженці.

…Спливло два місяці. До своєї схованки ми з батьками переміщуємося лише в разі ракетної небезпеки. Люди все ще вірять у перемогу найближчим часом.

Паніка зникає. Багато біженців з’їхалося до нашого міста. Усі допомагають їм, як можуть. Я зі своїми батьками почала також волонтерити: плести маскувальні сітки, збирати одяг, іграшки, їжу. Зі своїм танцювальним колективом ми організували перший благодійний концерт для збору коштів на допомогу Збройним силам України. Ми почали повертатися до звичної нам рутини, яка була  до війни.

…Перші вибухи. Укриття. Знову паніка. Стає страшно, але я намагаюся тримати себе в руках. Відбій. Усі налякані, але щасливі, що живі. Люди телефонують один одному, хвилюються за інших.

…27 червня. Ситуація в місті спокійна. Я вирішила зустрітися з подругою. Аж ось, близько шістнадцятої години, чути гучний вибух. Ми, налякані, спустилися в укриття. Зв’язку немає. Зателефонувати батькам в мене вийшло лише через пів години. Відбій. Ми вийшли зі сховища і побачили недалеко велику хмару диму. У новинах прочитали, що попали в торговий центр «Амстор» і постраждало багато цивільних людей. …Під’їхав тато та забрав мене.

Після того як приїхали додому, почали одразу дзвонити всім рідним, знайомим, щоб дізнатися, чи всі живі. Після цього випадку я щоразу під час тривоги протягом одного місяця, переходила в безпечне місце.

…Уже війна триває один рік… Уже немає такої паніки та страху. Ми іноді ігноруємо тривогу та, за необхідності, продовжуємо займатися своїми справами. З батьками ми активно волонтеримо. Не забуваємо й про рідних: щодня телефонуємо їм, підтримуючи зв’язок.

…Другий рік війни. Я вступила до ліцею, почала планувати та мріяти. Я зрозуміла, що важливо зараз діяти та реалізовуватися, адже, як показала війна, я не знаю, що буде навіть через п’ять хвилин.

Я продовжую волонтерити, навчатися та розвиватися задля майбутнього своєї країни.

Війна приносить біль, страждання, залишаючи після себе криваві сліди. Однак серед цього хаосу потрібно пам’ятати про мир та вірити в нього. Саме ця віра допомагає нам усім не зупинятися та продовжувати боротьбу за свою землю, за свою ідентичність.

Важливо пам’ятати, що мир починається з кожного з нас. І до нього ми маємо прагнути щодня, роблячи то більші, то менші, але все ж таки кроки до великого, спільного та щасливого майбутнього.

А я не перестаю вірити, що ми обов’язково переможемо, не перестаю вірити у сили й мужність наших захисників і захисниць. Я намагаюся й буду продовжувати намагатися  робити все, що в моїх силах, задля перемоги та незалежності нашої держави.