Життя перестало існувати: розділилось на «до» і «після». Це важко, дуже болить… Я батьків не бачу вже другий рік, вони залишились там. Дітей вивозили під обстрілом, після чого у дитини почався нервовий тік, лікую дитину ще досі. На початку березня, коли місто було вже в оточені, в нашу квартиру прилетів снаряд, знесло повністю кімнату. Потім згодом будинок 12 поверхів знесли, більше нічого немає… Важко усвідомити, що я більше не повернусь додому, до рідної хати…
Страшно було, коли брат, який працює в поліції, виходив з міста, прикинувшись простим електриком, а нам в цей час кажуть, що на блокпостах стоять наші, які перешли на їх сторону і показують працівників, і одразу беруть в полон або розстріл…
