Мені 73 роки. Мешкала я в Сіверську. У мене нормальне було життя. Спокійне. Була квартира, отримувала пенсію. 

Вдома я була. Почали стріляти - ми вискочили дивитися. А потім стали по підвалах бігати. Трошки там побула, а згодом із родичами виїхала. Я поїхала, а все там залишилося.

Ото і трудність, що все залишила і поїхала. Місто наше - уже привид. Будинки руйнуються, багнюка.

Зараз я у Кривому Розі. Зі мною брат і племінник. Тут нам допомагають: і продукти дають, і ліки, Фонд Ріната Ахметова нас підтримує. Усе більш-менш нормально.

Шокує те, що міста вже немає - все розбомбили. Там живого місця не лишилося.

Усі виїхали. Зараз ми разом. У брата машина є, то він мене підібрав – і ми разом виїхали.

Мені дуже важко морально від того, що я не вдома і вже не повернуся туди. Просто нікуди повертатися. Звісно, хотілося б, щоб якомога швидше війна закінчилася, але коли – то тільки Богу відомо.