Мені 30 років, я проживала в Харкові. Перший день війни нас застав вдома. Прокинулися о п’ятій ранку під вибухи. Зателефонували родичам, які жили в Дніпропетровській області, і попросили, щоб нас забрали. У мене маленька дитина, тому ми вирішили не залишатися в Харкові. 

Ми довго їхали. Була велика пробка на дорозі. Було дуже важко виїхати, з дитиною п’ятимісячною на руках. То було все не дуже просто, ще було дуже жарко в дорозі. Але в мене на руках вона все перенесла.

В перший день війни взагалі я відчула, що таке панічна атака. До цього взагалі не знала, що це таке, а тепер знаю.

Коли мені було важко щось пережити, я почала вести щоденник. Записую певні моменти, проговорюю все з батьками, з друзями. Намагаюсь жити взагалі звичайне життя. Робити звичайні речі. І тоді стає легше.

По-перше, психологічно важко, тому що не знаємо, що буде далі. Ми поїхали просто з елементарним запасом речей і документами. Звичайно, з фінансовими труднощами зіткнулися.

Хотілося б вірити, що в цьому році війна вже закінчиться. Але я розумію, що це не від нас залежить. Знаю, що в майбутньому нам легко не буде. Але все - в наших руках.