Мені 32 роки, сама виховую трьох дітей. 24 лютого прокинулася від якихось вибухів. Об'явили, що почалася війна. В це важко вірилося. Згодом прийшлося повірити.

Перші пару днів зіткнулися з дефіцитами. Але нам повезло, що ми потім виїхали колоною в більш безпечне місце, тому сильної кризи не застали. Після нашого виїзду там все почалося. Ми скористалися можливістю і виїхали. 

Діти були налякані - до сих пор не можуть отямитися від різких змін. Треба було сісти на онлайн-навчання. Приїхали до Запоріжжя, а тут теж - вибухи. У нас постраждала квартира, повилітали всі вікна. 

Важко було спакувати все своє життя в одну сумку. Все, що встигли, склали: документи і речі. Приїхали в чуже місто, де не знали нікого і не було де зупинитися. Почали жити заново, але за два роки тільки трішки оговталися. Спочатку було дуже-дуже-дуже складно, тому що не знали, що далі робити, куди дітися, куди їхати.  

Було тяжко, але довелось себе взяти в руки, тому що в мене на плечах троє дітей. Треба було не тільки самій навчитися, а навчити їх цьому.

Живемо і не знаємо, що завтра буде. Ми лягаємо спати і не знаємо, прокинемось завтра, чи ні. Якщо раніше я могла щось планувати на майбутнє, то зараз взагалі не можу нічого планувати. Буває, лягаємо - все добре, а прокидаємося від вибухів. Тому невідомо, що буде в майбутньому. Але, я думаю, гірше далі не буде, тому що далі вже нікуди.