Красношлик Віталіна, 11-Б клас, Одеський ліцей №22

Вчитель, що надихнув на написання: Овчіннікова Любов Анатолівна

Конкурс есе "Моя Україна майбутнього"

24 лютого 2022 року – день, коли мої мрії про майбутнє зазнали краху. А нові? Тоді якось не думалося про завтра. Після повномасштабного вторгнення російських військ переді мною ніби постав цегляний мур, крізь який, здавалося, неможливо зазирнути навіть у завтрашній день. Він міцнішав з кожною хвилиною повітряної тривоги та кожною людиною, вбитою ворогами… Єдине, що закарбувалося в пам’яті, – це бажання вижити. Моє місто – на березі моря. І небезпека окупації була великою… Було страшно. Але з кожним метром звільненої території я відчувала, що ця уявна стіна потихеньку руйнується.

Безумовно, ця війна змінила мене. Я стала свідомою українкою.

Коли я згадую ту дівчинку, якій тільки виповнилося 15 років, розумію, що це була зовсім інша людина, яка ще не знала, що таке горе, війна…

Слово «мир» тоді було для мене буденним та звичним, одним із сотень тисяч слів української мови. Та хіба я одна така? А життя може різко змінитися в один момент. Нині мир – мрія кожного громадянина України. Це слово стало для мене уособленням спокою, злагоди та щастя. У ньому – дитячий сміх, безхмарне небо, спів жайворонка, теплі хвилі Чорного моря. У цих трьох буквах бачу жовто-блакитний стяг над Маріуполем та Сімферополем, Донецьком та Луганськом. У слові «мир» чую мелодію гімну, що лунає над містами і селами суверенної України – держави, яку ми відбудуємо разом.

Моя Батьківщина в майбутньому – незалежна демократична країна вільних людей.

Коли закінчиться війна, ми будемо плакати. Плакати не від щастя, а від туги за вбитими та закатованими, ще довго не висохнуть сльози на очах матерів, дітей-сиріт, вдів… З цим болем нам жити… Важка ціна в перемоги. Але ми маємо бути сильними, зібрати уламки своїх розбитих сердець і жити. Гідно жити. Впевнено крокувати у світле майбутнє України, у час, коли вона стане частиною європейської спільноти, потужною, впливовою державою. Інакше бути не може, бо надто висока ціна нашого завтра.

Потім кожен із нас вчитиметься жити знову, а ще - бути щасливими. Це наш обов’язок перед тими, котрі ніколи вже не почують отого омріяного слова – «перемога». Саме тому я буду наповнювати кожну хвилину свого життя змістом, намагатимуся встигнути якомога більше, щоб не змарнувати дароване мені життя.

А коли останній загарбник покине нашу землю, я порахую зірки на безхмарному небі Маріуполя, згадуючи кожну втрачену доньку та сина моєї країни. Я намагатимусь зробити те, чого вони не встигли. Подивлюся на захід сонця з висоти оглядового колеса у Бердянську; порахую, скільки сходинок мають Потьомкінські сходи в Одесі; погодую птахів , сидячи на лаві десь у парку Харкова; разом із батьками поїм херсонських кавунів; відвідаю Ластівчине гніздо в Криму; зійду на Говерлу, вип’ю кави на вуличці старого Львова… Щастя в дрібницях, треба їх цінувати.

А ще ми з друзями поїдемо на велосипедах через Гостомель, Ірпінь, Бучу, поклонимося цій святій землі, помолимося у Софійському соборі за невинно убієнних. Тоді зберемося у Києві на головній площі нашої країни – Майдані Незалежності і вшануємо пам’ять усіх героїв та героїнь.

Але це буде потім. А зараз наше спільне завдання – зробити все можливе для наближення такої омріяної перемоги.

Що може зробити молодь? Допомагати волонтерам, влаштовувати ярмарки, концерти, а виручені кошти віддавати на потреби ЗСУ. А головне – гарно вчитися, бо саме нам будувати майбутню оновлену країну.

Тепер ми єдині, як ніколи раніше. Кожен із нас – частина чогось великого, могутнього, незламного і прекрасного. І назва йому – Україна.