"Важка ціна в перемоги, але ми маємо бути сильними"

Красношлик Віталіна, 11-Б клас, Одеський ліцей №22

Вчитель, що надихнув на написання: Овчіннікова Любов Анатолівна

Конкурс есе "Моя Україна майбутнього"

24 лютого 2022 року – день, коли мої мрії про майбутнє зазнали краху. А нові? Тоді якось не думалося про завтра. Після повномасштабного вторгнення російських військ переді мною ніби постав цегляний мур, крізь який, здавалося, неможливо зазирнути навіть у завтрашній день. Він міцнішав з кожною хвилиною повітряної тривоги та кожною людиною, вбитою ворогами… Єдине, що закарбувалося в пам’яті, – це бажання вижити. Моє місто – на березі моря. І небезпека окупації була великою… Було страшно. Але з кожним метром звільненої території я відчувала, що ця уявна стіна потихеньку руйнується.

Безумовно, ця війна змінила мене. Я стала свідомою українкою.

Слово «мир» тоді було для мене буденним та звичним, одним із сотень тисяч слів української мови. Та хіба я одна така? А життя може різко змінитися в один момент. Нині мир – мрія кожного громадянина України. Це слово стало для мене уособленням спокою, злагоди та щастя. У ньому – дитячий сміх, безхмарне небо, спів жайворонка, теплі хвилі Чорного моря. У цих трьох буквах бачу жовто-блакитний стяг над Маріуполем та Сімферополем, Донецьком та Луганськом. У слові «мир» чую мелодію гімну, що лунає над містами і селами суверенної України – держави, яку ми відбудуємо разом.

Коли закінчиться війна, ми будемо плакати. Плакати не від щастя, а від туги за вбитими та закатованими, ще довго не висохнуть сльози на очах матерів, дітей-сиріт, вдів… З цим болем нам жити… Важка ціна в перемоги. Але ми маємо бути сильними, зібрати уламки своїх розбитих сердець і жити. Гідно жити. Впевнено крокувати у світле майбутнє України, у час, коли вона стане частиною європейської спільноти, потужною, впливовою державою. Інакше бути не може, бо надто висока ціна нашого завтра.

Потім кожен із нас вчитиметься жити знову, а ще - бути щасливими. Це наш обов’язок перед тими, котрі ніколи вже не почують отого омріяного слова – «перемога». Саме тому я буду наповнювати кожну хвилину свого життя змістом, намагатимуся встигнути якомога більше, щоб не змарнувати дароване мені життя.

А коли останній загарбник покине нашу землю, я порахую зірки на безхмарному небі Маріуполя, згадуючи кожну втрачену доньку та сина моєї країни. Я намагатимусь зробити те, чого вони не встигли. Подивлюся на захід сонця з висоти оглядового колеса у Бердянську; порахую, скільки сходинок мають Потьомкінські сходи в Одесі; погодую птахів , сидячи на лаві десь у парку Харкова; разом із батьками поїм херсонських кавунів; відвідаю Ластівчине гніздо в Криму; зійду на Говерлу, вип’ю кави на вуличці старого Львова… Щастя в дрібницях, треба їх цінувати.

А ще ми з друзями поїдемо на велосипедах через Гостомель, Ірпінь, Бучу, поклонимося цій святій землі, помолимося у Софійському соборі за невинно убієнних. Тоді зберемося у Києві на головній площі нашої країни – Майдані Незалежності і вшануємо пам’ять усіх героїв та героїнь.

Але це буде потім. А зараз наше спільне завдання – зробити все можливе для наближення такої омріяної перемоги.

Тепер ми єдині, як ніколи раніше. Кожен із нас – частина чогось великого, могутнього, незламного і прекрасного. І назва йому – Україна.