Островська Анна, 11 клас, Уманський ліцей №2 Уманської міської ради Черкаської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Островська Валентина Іванівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Аби лише не було голоду й війни», - так постійно повторювала моя прабабуся. Вона вижила під час Голодомору, була вивезена на примусові роботи до Німеччини на початку Другої світової. А пішла тихо у вічність на сто першому році життя напередодні повномасштабного вторгнення (певно, не змогла б знову почути звуки війни).

Тепер я добре розумію її слова, які колись здавалися дивними, навіть далекими… Голоду і війни…

Пам'ятаю той страшний для кожного українця день – чорний день 24 лютого  2022 року. Вибухи… Сльози… Безперервний рух машин з міста… Звуки війни. Страшна симфонія, яка розриває тебе зсередини і змушує слухати затамувавши подих цей жорстоко-граційний оркестр смертельно-страшних звуків. Слухаєш і зі страхом чекаєш кульмінації, а  вона щодня нова… Люди, що тікають зі зруйнованих й окупованих міст поспіхом, із заплаканими дітьми, з переляканими тваринами, з червоними очима, але без сліз.

Пам'ятаю, у нашій школі зупинялися  сотні людей, а, заночувавши, їхали світ за очі… А війна їх наздоганяла. Вона всіх нас наздогнала у снах, у думках, у стосунках, у всьому…

Я думала, як врятуватися від цього? Куди втекти? Де те місце, у якому ти зможеш стати колишнім? Тоді я взяла до рук гітару і заспівала: «Скільки іще забере вона твоїх дітей, не твоя війна?» Я співала – і ставало легше, ніби весь біль виходив через голос, через пісню, через слова. Мама слухала і плакала. А я ніби оживала, поверталася до життя, колишнього, довоєнного. Тоді я зрозуміла, що мій порятунок – у музиці: у пісні під гітару, у голосі батьків, моїх рідних, у муркотінні кота, у шелесті вітру, у сміхові однокласників, у закличній пісні шкільного дзвінка (я ще ніколи так не хотіла до школи!), у «Слава Україні!»…

Майже тисяча днів війни, більше трьох тисяч днів окупації Криму… Але ми не зламалися, ми тримаємося, ми разом. Нас зібрала докупи симфонія Перемоги, яку творять українці і наші друзі.

Переконана, що, лише тримаючись разом і думаючи в унісон, зможемо почути музику успіху, світла і добра, адже занадто великою ціною твориться наше мирне «завтра».

Ваше, бабусю, «Аби лише не було голоду й війни», на жаль, не справдилося. Але я вірю, що будуватиму своє майбутнє у вільній Україні, а наші діти й онуки знатимуть про війну з підручників історії, з художніх фільмів, проте завжди пам’ятатимуть наших героїв, які ціною власного здоров’я і життя творять партитуру омріяної симфонії перемоги.