Високіньська Юлія, 2 курс, Комунальний заклад "Міжгірський професійний коледж" Закарпатської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шовак Ірина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

"Три роки ми говоримо про війну.
Навчились говорити про власне минуле, враховуючи війну.
Навчились будувати свої плани з огляду на війну.
Маємо слова, щоби виявити свій гнів.
Маємо слова, щоби висловити свій жаль.
Маємо слова, щоби засвідчити свою зневагу.
Маємо слова для проклять, маємо для молитов,
маємо всі необхідні слова,
якими можна сказати про себе в часи війни",

Сергій Жадан ("Три роки ми говоримо про війну")

Кажуть, що людина живе у трьох вимірах: учора, сьогодні і завтра. Вчора – це наша історія. Ми, часто не знаємо її. А вона – історія – бездоганна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Багатовікова історія становлення української державності – це, насамперед літопис життя і смерті українського народу, на долю якого випало багато лиха.

І знову війна… Це страшне слово ввірвалося у тихе і мирне життя кожного справжнього українця.

Уже вкотре Україна переживає надзвичайно важливий період своєї історії, коли кожен із нас відчуває на собі тягар війни та несе відповідальність за майбутнє нашої країни. Більше 1000 днів – протистоянь тим випробуванням, які вимагають від нас великої сили, мужності та мудрості. Це період, де час пролетів так швидко і водночас так довго. Кожен прожитий день, переповнений болем, відчаєм, переживаннями та вірою у краще майбутнє.

Бо ж, як писав український письменник О.Довженко: «Від людського життя і навіть від життя цілих поколінь людей нам залишається на землі тільки прекрасне».

А саме зараз на українських землях, де наш народ мусить страждати від жаху потворної війни, вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля не тільки України, а і всього людства.

24 лютого – це той день, який запам’ятався не тільки мені, а і всім українцям, назавжди.

Повідомлення від сусіда п. Івана саме про війну, а не воєнний стан, ввели мене у стан невизначеності чогось, а може, і когось…, бо почалась панічна атака. Багаторазові телефонні дзвінки рідним, друзям змушували мене задуматись: «А що далі, яка моя роль у цій події…?». Перші дні війни пройшли у переживаннях за долю всіх українців. Кожну годину, кожну хвилину я слухала новини про події на фронті. Від злощасних дій «щирого» сусіда хотілось сховатися у закуток і безперервно плакати.

Але сльози – це не вихід. І десь там, на підсвідомому рівні, я розуміла, що це не просто війна за територію, а ще і війна за можливість існування та розвитку нашої держави.

Варварська війна мертвими кроками йде по країні, забираючи почуття спокою, безпеки у людей будь-якого віку та залишаючи за собою смерть та руйнування. Звучить трохи дивно, але за цей час я вже звикла до такого моторошного внутрішнього стану. Змогла переглянути свої принципи і плани і зрозуміти сенс, мету людського життя.

Іноді у мене з’являлась вина за свої природні емоції: постійні страхи, хвилювання. Бо ж розумію, що десь там, не так далеко, є зруйновані міста і села України, покалічені душі людей, перекреслені мрії і сподівання.

Там – найважче…. Намагаюся жити звичайним життям,  у місцевості, де немає жорстоких боїв, але я подумки з тими, хто героїчно загинув на фронті. Якби я могла отого двоногого звіра зі Сходу, у якого пройшла повністю деформація душі, знищила б. І це не просто слова… Я розумію, яка важка ноша лягла на плечі нашого народу, але ми не втратили впевненості у цих випробуваннях.

Кожного дня особисто хочу подякувати нашим непереможним воїнам за ще один світанок у моєму житті, у житті моєї сім’ї.

Кожен із нас має розуміти, що зараз не час стояти осторонь, по можливості знайти свій спосіб внести вклад у велике діло захисту України. Хтось, тримаючи зброю в руках, повинен оберігати свою рідну землю від ворога, інші – допомагати волонтерством. І є ті, хто молиться за мир і безпеку наших воїнів. Героїзм українських військових, які стають на захист своєї країни, мають слугувати  прикладом для прийдешніх поколінь.