Відпочивали вдома і раптом щось почало бахкати, чоловік подумав що це поїзд, а на справді поруч з нами розбили аеропорт. Так як він працює в поліції, він одразу підірвався і побіг на роботу, а так як я в положені на 4му місяці вагітності, зібравши маленьку сумку, поїхала до рідних (це було дуже жахливо і моторошно, навіть рідні не могли повірити, що війна почалась).

Ніколи не могла подумати, що будучи в положені буду так далеко від чоловіка. Дуже великий страх, коли кожного дня чоловік спав в коридорі під жахливими обстрілами та без права покидати місто ( вагітність перетворилася в один суцільний стрес, нервові зриви та переживання ).

Була гуманітарна криза, ми не накопичували провізію, бо не було з чого. Зарплата була такою смішною, що вистачало тільки на прожити та винаймати житло. Перший місяць було дуже тяжко, рідні залишилися без роботи, але ми намагалися зробити все і допомогти хлопцям, яких просто мобілізували на пекло.

Наразі так як наше місто все ще інколи під обстрілами, то я з дитиною знаходжусь не біля чоловіка і це найскладніше, тому що дитина повинна бути поруч з обома батьками. Я в декретній відпустці, по закінченню війни і відпустки звісно є бажання почати працювати та допомагати чоловіку заробити на своє житло.