Ковальчук Маргарита, 9 клас
Ліцей села Кримне Ковельського району Волинської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Дмитрук Наталія Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна… Це дуже страшне слово чорного кольору. Це історія жахів та болю, страждань і невідомого майбутнього. Вона враз перекреслила все моє життя, мрії. Ще не так давно я посміхалась, раділа життю, мала багато планів на майбутнє. Але в один момент все змінилося…

Похмурого ранку, 24 лютого о 7-ій годині я, як завжди, прокинулася, почала збиратися до школи. Не підозрюючи ні про що, я зайшла на кухню, де побачила, що мої батьки з розгубленістю дивляться ранкові новини по телевізору. Телеведуча повідомляла, що о 4-ій годині ранку на українські землі вторглися російські війська, розпочалася війна.

В ту хвилину я не розуміла нічого, в моїх думках з’явилося тисячі питань на які я не мала відповідей. Найбільше мене цікавило те, що ж буде далі… Я думала: «Чи потрібно залишати свій дім? Куди заховатися від ворогів? Чи буде сьогодні навчання у школі? Що далі буде з моєю країною?» Та найважливіше питання, яке мене хвилювало – «Чи матиму я щасливе майбутнє, в якому будуть всі мої близькі та друзі?»

Біль, сум, тривога, розгубленість – все це в той час можна було побачити в моїх очах. Я з усієї сили намагалася не випустити жодної сльозинки, щоб не зробити ще більшої паніки, хоча тривога і розгубленість не покидали мене ще довгий час.

Я ходила і дивилася на предмети в будинку, в кожному з яких бачила щасливі спогади. Серце боліло, воно було розбите на безліч маленьких частин, а в голові творився хаос. Ця жахлива подія не давала нормально і правильно думати. Перший день війни був похмурий та короткий, а ніч темна та нестерпно довга. В цій пітьмі я була наодинці зі своїми думками і шукала відповіді на сотні запитань.

Зимова ніч добігала кінця. Зранку на мене чекала страшна новина, яка забрала мої сльози. В цей день мій тато пішов воювати добровольцем, щоб ми могли спокійно жити, навчатися. Та для мене це було найгірше: я не хотіла його відпускати та в свої 13 років залишатись без татової підтримки та любові.

Війна триває вже майже 2 роки. За цей час змінилося багато чого… Я, будучи підлітком, зрозуміла все те, що можуть зрозуміти тільки дорослі. Почала усвідомлювати, що можу залишитися без дому і рідних мені людей.

Сьогодні я ціную життя і безпеку набагато більше, ніж будь- коли. Я стала більш відповідальною і почала думати про себе і доросле життя, хоча почуття тривожності не залишає мене. Щодня я згадую про військових та свого тата, який на даний час перебуває в зоні бойових дій.

Я радію тому, що наші захисники, найхоробріші воїни у світі, показують кожний день свою силу, стійкість та волю. Вони впевнено крокують до ПЕРЕМОГИ. Дуже сумую через те, що солдати та прості люди не повертаються до своїх рідних, бо їхні душі відлітають у вічність.

Я вірю в нашу перемогу, вірю, що Україна підніметься з руїн, відродиться з попелу. Я впевнена, що ми не здамося, бо захищаємо СВОЮ країну. Наша нація не зламається, бо ми маємо найсильнішу зброю – ЛЮБОВ до рідної землі.