Дар’я, учениця, 9 класу, Нововознесенське

Війна. Моя історія

Як і всі, напевно, я відчула повномасштабне вторгнення ще на початку 24.02.2022. Тоді у нас ще не було ні окупації, ні вибухів, але морально було складно. Вже в той момент тато та всі інші починали вмовляти нас з мамою, щоб ми десь поїхали. Та час йшов, у нас в селі було спокійно, і ця думка, особисто у мене, відпала.

09 березня ми поїхали привітати мого дядю з днем народження, по дорозі ми не зустріли жодного нашого блокпосту. Увечері мама прочитала, що орки вже в селі Любимівка та Давидовому Броді - це недалеко від нас, і на душі стало тривожно.

12 березня ми виїхали. І в цей день прилетіла перша ракета в смт. Високопілля. Як саме ми виїжджали, чесно, не пам’ятаю. Далі три доби їхали до польської столиці - Варшави, де на нас чекала моя тітка. Потім окупація Високопілля та нашого села - Нововознесенського. Там залишилися всі мої рідні та друзі.

В той момент я почувалася якоюсь зрадницею, що ніби ось я тут в спокої, а вони всі під обстрілами. Дуже сильно хвилювалася за свого дядю, який допоміг вибратися нашим воїнам з оточеного орками села. Також хвилювалась за всіх рідних, однокласників, друзів, вчителів.

В кінці березня я дізналася, що зник мій вчитель трудового навчання та фізики - Володимир, на жаль, його не можуть знайти й до сьогодні. Друзі, за яких я так хвилювалась, відвернулись від мене, бо я перша виїхала, ще й куди - в Польщу, але про це не будемо.

На мій день народження 23 квітня з окупації пішки вийшли мої бабуся та дядя, а ще мої кращі друзі, які єдині мене розуміють та не засуджують. Пізніше повиходили і інші дорогі мені люди.

На початку червня, одна полячка подарувала мені цуценя, на жаль мої домашні улюбленці, що були до війни, загинули. Песик повернув мене до активного життя, адже я дуже люблю собак та й загалом тварин. Але той день був хорошим не на довго, бо як виявилося мій тато тоді став на захист нашої країни, де й перебуває зараз.

Також влітку, на жаль, не стало мого прадідуся, він просто не зміг це все витримати.

На початку грудня ми з мамою повернулися в Україну, проживши дев’ять місяців за кордоном. Приїхали ми в Кривий Ріг, тому що він неподалік від дому. Це місто зараз потерпає від частих масованих атак рашистів. Нині ми проживаємо в нашому Нововознесенському, яке знаходиться на даний момент за 30 км. від окупованих територій.

Звісно, чути вибухи. Ще нещодавно в наше село впав уламок від ракети, на щастя ніхто не постраджав.

На жаль, війна ще не закінчилася! Ніхто не знає, що буде завтра. Сотні та навіть тисячі людей, дітей досі сидять в окупації та під постійними обстрілами. Тож світ почує ще тисячі історій наших людей. Але я вірю, що в найближчому майбутньому це все закінчиться та ми будемо жити в мирі, спокої і обов’язково переможемо!