Зеленська Анна, 15 років, с. Арапівка, Троїцького району Луганської області

Арапівська гімназія Троїцької селищної ради Луганської області

Коли до мене прийшло усвідомлення, що почалась війна? Далеко не одразу. Мама з татом переглядали з тривогою новини. Мене, маленьку, звісно, все те не цікавило, мене цікавили мультики. А всі ті репортажі з військовими, зброєю, обстрілами були для мене, як ще одне кіно про війну, я їх просто не дивилася. До того ж, війна не принесла, на щастя, лихо в мою сім’ю. В моєму маленькому селі було спокійно й затишно.

Та все змінилося раптово й несподівано. В той день вперше через село проїхав БТР, великий і страшний, а його моторошний гуркіт було чути здалеку. Хотілося не бігти роздивлятися, а від цього видовища і гнітючих звуків сховатися. А потім над селом пролітали військові гелікоптери. Дух перехоплювало.

Пізніше вони літали неодноразово, навіть звикати почали, та почуття якогось незрозумілого остраху і тривоги ніколи не зникало. Можливо, тому що переправляли вони тяжкопоранених з гарячих точок…

У той же день ми їхали в місто за покупками. Для мене така поїздка – це свято в передчутті смаколиків, подарунків і нових вражень. Та свята не вийшло, а враження були приголомшливі. Я вперше побачила блокпост серед полів, де зовсім не очікувала побачити людей. Та ще й таких, у військовій формі, в балаклавах, зі справжніми автоматами серед свіжовиритих окопів. Як повинна дитина відчути себе, коли на неї через прорізи балаклав дивляться суворі очі? Вони оглядали машину, перевіряли документи. А перед містом був ще один блокпост. Стояли в німому очікуванні перевірки колони автобусів, а повз йшла військова техніка зі зброєю та солдатами. Це була вже зовсім не та реальність, до якої я звикла. Моторошна, гнітюча і страшна…

Ввечері за ясної тихої погоди ми вперше почули приглушені звуки вибухів. Скоріше відчули мурашками по шкірі. Мама тихо промовила: «Там знову обстріли». А я вперше замислилася: як же там страшно, якщо ми так далеко, а чуємо вибухи.

Я не розуміла, чому того самого вечора я вперше побачила, як плакала моя завжди весела мама. Вони не сварилися з татом. Сиділи мовчки на кухні. Мама схлипувала, а татове «я не буду ховатися» геть вибило мене із розуміння. То була звістка, що по селах відправляють повістки до воєнкомату. А якщо тато піде на війну і не повернеться?

Так у сім років я усвідомила, що почалась війна, справжня, десь поруч. Я була занадто малою дитиною, аби зрозуміти ситуацію повністю. З роками дедалі більше приходить усвідомлення страшної суті події. Але мені й досі складно повірити в те, що на сході моєї миролюбної держави вже восьмий рік точиться жахлива війна.

Чому щодня на фронті гине багато молодих бійців, які ще не встигли насолодитися власним життям? Чому стільки матерів втратили назавжди своїх синів? Чому стільки дівчат та жінок залишилися без коханих? Війна розбила тисячі сімей і принесла багато болю. І цьому немає ні розуміння, ні пояснення.

Я щодня чекаю звістку по радіо або по телебаченню, що нарешті закінчилася війна і настав довгоочікуваний мир, що всі бійці, які до останнього захищали свій народ та свою рідну землю, повернулися живими. Хоч хтось зміг уявити, як нам, українцям, хочеться миру, просто миру…

Ви тільки-но уявіть, яке це буде щастя, коли все стане на свої місця, але поки що це не так.

Я не тямлю, кому потрібна війна. Але переконана, що ми маємо право на правду, а відповідно – на добробут і достойне життя.