Левикіна Анна, 9-а клас, Харківський ліцей № 5

Вчитель, що надихнув на написання есе — Хорунжий Андрій Володимирович

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Горнило війни триває уже 1000 днів. Ми йдемо цим непростим, тернистим шляхом, хоч як тяжко не було: і обстріли будинків, і вимкнення електроживлення, й, звичайно, випробування духом. Цьогочасся показало, що в темний час ми бачимо, дійсно, світлих людей.

З чого починався шлях війни? Перші дні... Пам`ятаю пустий затихлий будинок, а в його серцевині, укритті, – розмови пошепки. Холодні дні обігрівали повідомлення від мами, близьких, друзів.

Невдовзі ми виїхали з міста, яке потерпало від набігів орди, до області. Тепер маленьке, ледь примітне на карті село ставало мегаполісом заморених й побитих. Але й там вибухи лунали майже щохвилини. Тоді активно обстрілювали Охтирку...

  • «Ви геть подуріли? – запитав дядько Євген з тероборони. – Зараз запуск ракет! Куди ви зібралися?!»

  • «Треба в “Сонячне” ліки віднести. Там людині погано», – відповіла мати.

Ось і шлях війни: дев`ять кілометрів пішки до селища. Нізвідкіля як загудить ракета... Пробирає усе тіло до останнього м’яза. А хтось позаду мене:

  • «Я не знаю, де я... – прошепотіла пані, перелякана і бліда, – Я йшла полем. Потім мене підібрали люди. Вдягли, нагодували, надали телефон. А де я? Не знаю...».

Хочеш дізнатися про людину? Тоді подивися на очі. У подорожньої в них переливалися то переляк, то дитяча вдячність. Ніколи не забуду ті два кружальця на тлі чорно-сірого польового неба.

А далі – запах свіжої духмяної паляниці. Після цього – важкі рюкзаки, повернення додому (знову ці дев’ять кілометрів пішки!). Призвичаївшись у селі, почали передавати звідтам продукти до міста, яких тоді у Харкові бракувало. Знайомі, зокрема й тітка Дар’я, готувала з них пайки для військових.

Ми ж в’язали теплі речі для оборонців, бо потрібно було багато усього. Часом – під світлом від телевізора у комендантську годину.

Відступала уже зима на дворі. Потеплішало. Весна. Май. Майже літо.

Тоді-то до нас приїхала родина батьківських друзів. Дар’я була оптимісткою, енергійною жінкою, повсякчас балакучою. Ігор, чоловік тітки, – мовчазним та похмурим. Лиш палив цигарку та пив каву. Він був кременем, але так віяло від нього теплом. Хоч як він не намагався замаскуватися за кам’яним обличчям. Розумію його, бо постійно долав дорогу обстрілів. Тут чоловік пригощав цукерками, печивом та іншими виробами.

Показував нам різні відео, у тому числі привітання та подяки від військових.

  • «Ось хлопці смакують закрутки огірків, помідорів та іншої городини, що передавали місяць тому», – казав Ігор.

Далі настав час для сімейної наради. «Що робити?» маячіло у кожного в думках. «Дівчатка, не гомоніть! Зараз придумаємо», – похмуро-сонячний дядько Ігор заявив. Для мене він став янголом-охоронцем. Він завжди підтримує нас.

Ось так жахливі обставини воєнних реалій просвітили шлях до найкращих людей!