Ольга дивилась новини і не могла повірити, що це відбувається насправді. Вони з чоловіком не збирались покидати домівку, але довелось тимчасово виїхати заради онуків

Нам подзвонила сусідка о пів на шосту і сказала, що бомблять околиці Миколаєва. Я схватилась і бігла їй відчиняти, а тут вийшов син зі своєї кімнати і каже: «Мамо, війна». Я спочатку не повірила. Це був шок, у мене руки-ноги тряслись. Включили телевізор, а там – вибухи, горять околиці Миколаєва. Не вірилось, що це може бути Росія - ніби картинка була з іншої реальності. Не вірилось дуже довго, що це вони можуть нас бомбити. 

Синові 24 лютого о дванадцятій дня принесли повістку, і він почав збирати рюкзак. Сказав нам, щоб користувались його машиною і всім іншим, бо: «Я, мабуть, не повернусь». Тоді я і плакала, і кричала. І зараз не можу про це говорити, тому що наш син був захисником Маріуполя на Заводі Ілліча, він морський піхотинець, в полоні вже рік і вісім місяців. Мені дуже боляче про це згадувати і говорити. 

Перший час в магазинах були пусті полиці, зачинялись аптеки, в аптеках були великі черги. 

Ми не так відчували нестачу продуктів, як відсутність ліків, тому що мій чоловік після операції на серці. Ми діставали ліки через треті, через п’яті руки, тому що жити він без ліків не може, а їх не було. 

На початку квітня ми виїхали на Кіровоградщину. Там нам було легше, бо ми ліки могли спокійно купити, там нам давали пайки. Дали нам житло і люди приносили, у кого що на городах було. Підтримували дуже люди, я дуже вдячна. 

Ми виїжджали заради онуків. Обидва наші сини воюють, а у старшого сина, що живе окремо, двоє дітей. Вони почали плакати. 

Онучка була дуже нервова, плакала і нічого не їла. Вона казала: «Дідусю, ти хочеш, щоб мене тут вбили?» Бо за кермом міг їхати тільки мій чоловік. Ми не думали виїжджати, але діда вговорили, щоб вивезти онуків. 

У вересні ми повернулись, бо дуже хотілось додому. Ми там побули - діти заспокоїлись і вже сказали: «Що буде - те й буде, повертаємось додому. Трішки тихіше стало і не так часто прилітало в наше село. Ми дуже хотіли додому і вже не витримували там. Нам допомагали, але чуже є чуже, а своє є своє. 

Ми приїхали додому і вже нікуди звідси не поїдемо. Надіємось тільки на перемогу. Нашим хлопцям низько вклоняємось, що відігнали ворога, і в нас вже більш-менш спокійно. Одне болить - що діти на війні. 

Старший син не в полоні, він був у відпустці. Коли він на Херсонському напрямку, інколи додому заскакує. Старшого сина ми інколи бачимо, розмовляємо по телефону і спілкуємось. У меншого немає ніякого зв’язку. Ми точно знаємо, що він включений в списки на обмін, але… 

Мрію про перемогу і чисте небо над Україною. Щоб мої діти і внуки були поряд. Щоб сім’ї, які зараз чекають, дочекались своїх. Мені 65 років, мені тільки потрібно, щоб щасливі були мої діти і мої внуки. Щоб вони могли жити і працювати спокійно у вільній країні. Я вірю, що Україна вистоїть. Ми не один раз піднімались на ноги, піднімемось і цей раз. Я твердо вірю, що ми переможемо.