Мені 46 років. Маю чоловіка і двох доньок. Меншій донці чотирнадцять років. Старшій – двадцять дев’ять. Вона заміжня. Чоловік – пенсіонер. Я працювала вихователем в дитячому садку. Ми мешкали в селі Новоукраїнка Донецької області. Про початок війни я дізналася від завідуючої. Звісно, ми з рідними були шоковані такою звісткою. Ми з чоловіком відразу заправили автомобіль і купили продуктів. 

Старша донька зі своїм чоловіком мешкає в іншому селі. Ми кликали їх до себе, але вони не погодилися. Зять – фермер. Він не міг залишити сільськогосподарську техніку та інше майно. В кінці березня в їхнє село ввійшли окупанти. Донька й зять сиділи в підвалі, а згодом виїхали в інше село, але воно також було окуповане. Через деякий час зять повернувся додому, а дружину привіз пізніше. 

Ті п’ять діб, коли з нею не було зв’язку, стали найважчими для мене. Я знала, що відбувалося в Бучі й Ірпені, і боялася, щоб те ж саме не спіткало моїх рідних.

П’ятого березня в сусідньому селі пролунали вибухи. Ще одне село бомбили з авіації. Над нашим пролітали літаки. Ми не хотіли наражати доньку на небезпеку, тому наступного дня виїхали. Через кілька днів повернулися, бо дізналися від мами і свекрухи, що безпосередньо в нашому селі не було бойових дій. 

Дев’ятого березня ми чули вибухи з боку Волновахи. З кожним наступним днем вони лунали все ближче. По ночах вибухи були настільки потужними, що вікна тремтіли. Дванадцятого березня ми забрали маму, свекруху, брата і виїхали у Дніпропетровську область. Спочатку жили у чоловікового товариша, а зараз мешкаємо окремо. Надіємося, що наш будинок уціліє. Мріємо про закінчення війни і повернення додому. А ще хочемо, щоб наші діти були здорові і щасливі.