Я з Павло-Мар’янівки Миколаївської області. До війни життя було прекрасне. Ми працювали.

24 лютого ми спали. Дуже рано до нас постукав зять і сказав: «Вставайте, почалася війна!» Ми спочатку не зрозуміли. Але від нас до Каховки кілометрів сто - і ми дуже добре чули вибухи. Так я і дізналася, що почалася війна. 

Коли прийшли окупанти, до нас у село не зайшли - були у двох кілометрах від нас. То вони просто по нам стріляли. Садок розбили. Вокзал розбили, побили домівки - мою також. Ми виїжджали, бо сильно стріляли. 

Найважче було кинути дім і поїхати. Довелось продати корів, а ми жили за їх рахунок. Повернулися - і у нас немає зараз нічого.

Я виїжджала до Кривого Рогу. Там нам давали допомогу, і люди були дуже добрі. Допомагали і продуктами, і одягом.

Найприємніше - коли я через інтернет дізналася про звільнення нашого району. Люди почали виставляти фотографії з хлопцями із ЗСУ, ми зателефонували кумам, і вони сказали: «Так. Нас звільнили!» І ми повернулися додому. 

Зараз у селі знову є світло, вода. Поки що все відновлюють, розміновують. У нас дуже багато мін – вже двоє чоловіків підірвалися. Молоді хлопці. Одному 26 років – він на смерть, а другому пальці відірвало. 

Ми поки ніде не виходимо, але життя налагоджується. Хочеться, щоб швидше війна закінчилась. Дітей зараз не бачимо, бо виїхали.