Я з Попасної Луганської області. Мені 64 роки. Ще у 2014 році летіли через наші голови снаряди і все на світі. Ми ще тоді сиділи в погребі, потім виїхали в Бахмут. Два роки там прожили, а потім знову наче тихо стало, і ми повернулися в Попасну. А вже як у 2022 році починалася війна, то прийшлося далі виїжджати.
Зараз ми в Дніпропетровській області, в селі Піщанка. Живемо в домі невеличкому. Тут трішки легше. Це не так, як вдома. Ми ж сюди приїхали - ніде нікого не знали, а нас люди підтримали.
Сусідка не встигла виїхати - загинула там, в Попасній. Їй всі казали: «Поїхали, поїхали!» А вона: «Та ні, ще трошки побуду». Так і загинула.
У нас все розбите. Куди повертатися? Нам нікуди: і в Попасній все розбито, і в Бахмуті. В Попасний дім знесло прямо під фундамент - немає нічого.
В евакуації справляємося потихеньку, тільки різні болячки дошкуляють, переживання за всіх. Навіть і не знаю, про що мріяти.
