Сім'я Світлани Донченко залишала Попасну ненадовго – лише під час сильних обстрілів. Добиратися було складно, але додому вони періодично навідувалися, щоби годувати тварин.
Мені того року було 55 років. Трохи раніше за мій день народження почали бити… Літак летів і стріляв. Не дуже приємно про це казати. Як почали бомбити, я впала за хату одразу за глухою стінкою. Потрапили до будинку – побило вікна, стіни потріскалися, але так, терпимо. Потім ми залазили в льох і сиділи. Було відлуння від землі чути, страшно!
Так було важко, навіть не хотілося мені святкувати день народження. Прийшла племінниця з дівчатами – вони з Первомайська прийшли сюди пішки, трошки жили в нас, бо було дуже тяжко.
Я племінниці говорю: «Оленко, їдь звідси, у тебе ж дітки, а тут – війна». Так вони поїхали в Ізюм.
Ми теж на кілька місяців їхали в Ізюм наприкінці січня 2015 року. Під обстрілами якось виїхали вночі – страшно, ожеледиця була сильна, ноги ковзали. Ми найняли машину, щоб нас вивезли на трасу за Артемівськ, а далі попутними автобусами їхали.
Періодично приїжджали сюди на пару днів – ми ж тут кинули собачок, котиків, вони бігають. Приїдемо сюди, всіх погодуємо, поживемо трохи – тут стріляють. Втечемо туди – там тихо. Там поживемо – знову додому хочеться. Тож тепер нікуди не виїжджаємо, напевно вже звикли…
Нам допомагали добре – і грошима, і продуктами. Вважаю, що це хороша підтримка. Спасибі! Ми були самі з дідом, а з нами ще маленька дитина жила. Звичайно, допомога велика, на пенсію важко прожити.
Спокою нам все одно немає. Щодня чую, як стріляють – чи автомати, чи кулемети. Дякувати Богу, що не по городу. Таке на околицях буває дуже часто. Хтозна, куди воно летить, куди і що прилетить. Лягаєш спати і не знаєш, куди повертатися: обличчям у бік Первомайки чи спиною, щоб помирати було легше.
Мрію тільки про одне – щоб війна скінчилася.
